В`ЯЧЕСЛАВ ЄВМІНОВ: “МІЙ СПОРТИВНИЙ ШЛЯХ ПОЧИНАВСЯ НА “ДЗЕРЖИНЦІ”
29 лютого виповнилося 80 років з дня народження Заслуженого тренера УРСР з академічного веслування, президента Київського вертебрально-оздоровчого центру, винахідника профілактора Євмінова та автора унікальної методики профілактики і лікування захворювань хребта, професора В’ячеслава Володимировича Євмінова, чий спортивний шлях починався на “Дзержинці”.
СІМЕЙНА ТРАГЕДІЯ
За розповідями батьків, прадід В’ячеслава Володимировича був художником, а дідусь Петро Васильович Євмінов мав капелюшну фабрику. “Жили вони тоді в Борисівці на Курщині (село Борисівка зараз – с.м.т., адміністративний центр Борисівського району Білгородської області), – розповідає В.Євмінов. – Говорили, що в маєтку ріс величезний яблуневий сад, і з яблук робили вино . У бабусі з дідусем була величезна сім’я з 13 дітей. Спочатку померли всі шість дівчаток, тому що їм не були зроблені щеплення від віспи. Бабуся була дуже побожна і говорила: “Бог дав – Бог взяв”. Але дідусь наполіг, щоб хлопчикам всім були зроблені щеплення. Від хвороби їх врятували. Але пішовши на фронт, майже всі загинули. Війна забрала шістьох із семи братів. Мій батько був призваний до армії за партійним набором (тоді було модно так робити) в Харкові. І в першому ж бою під Полтавою загинув. Наймолодший з синів (йому було десь років 16), підірвався розряджаючи у дворі міну. Залишився живим дядько, Олександр Петрович, який мене і перевіз в Дніпродзержинськ”.
ДИТИНА ВІЙНИ
На все життя В’ячеславу врізалися в пам’ять два моменти дитячих часів. Потім мати пояснювала, що це було. “Перший момент: сиджу в великій коробці і збираю смачні крихти, – згадує він. – Це майор, який жив в нашій квартирі, садив мене в ящик з-під печива і я їв солодкі крихти. Другий момент: Зима. Ніч. Дяді в білих халатах з автоматами. Це прийшла в село Афанасівка Курської області, де ми під час війни жили, розвідгрупа передового загону Червоної Армії. Один з них пригостив мене мерзлим сухарем. Я намагався його розгризти. Дядько поклав сухарик на конфорочну плиту. До сих пір відчуваю смак підсмаженого хліба. Мама розповідала, що ця розвідгрупа вирізала всіх німців, які були в селі, і пішла. А потім німці відступали через Афанасівку. Все село стало витягувати з будинків мертвих фашистів і заривати в сніг”.
Коли сім’я Євмінова евакуювалися з Харкова, то їх потяг під Курськом розбомбили німецькі літаки. “Мати схопила попід пахви мене і мою сестричку і побігла в найближче село Афанасівку, в якому ми і прожили всю війну, – розповідає В.Євмінов. – Після війни, коли мама вирішила повернутися додому, то в харківську квартиру її не пустив який-то КДБіст, що жив в ній. Навіть речі не дав забрати. Просила, щоб хоч піаніно повернув (сестра вчилася до війни в музичній школі, – прим. автора), але отримала злісну відповідь, що багато вас таких вештається. Довелося нам повертатися в село”.
В’ячеслав Євмінов став першокласником в 1948 році в Афанасівці. Потім їх сім’я переїхала до Курська, де вже вчилася в інституті старша сестра Світлана. Там же вона вийшла заміж. “Я вступив до школи № 47, – каже оповідач. – Спортивних секцій тоді ніяких не було. Взимку любив кататися на ковзанах, грати за школу в хокей з м’ячем. У дворі заливали хокейний майданчик. Борта були снігові, з яких постійно виколупували шайби. Влітку різалися в футбол вулиця на вулицю. Поруч був Палац піонерів. Я одночасно відвідував два гуртки: авіамодельний та судномодельний. у мене вже тоді з’явилася тяга до техніки”.
“ХОЛОДНЕ ЛІТО 1953 РОКУ”
5 березня 1953 року помер батько всіх народів, вождь Йосип Віссаріонович Сталін. “Я пам’ятаю як ми всім класом стояли на шкільній лінійці і ревли, – розповідає В’ячеслав Володимирович. – Потім трапилося “холодне літо 1953 року”, коли з в’язниць і таборів випустили бандитів. Один з таких колишніх зеків з’явився в Курську. Цей “Макаренко” зібрав банду з таких пацанів як я, тихо і акуратно нас “виховував”. Користувався тим, що нас постійно допікав голод. Підгодовував, а потім в знак подяки ми повинні були допомагати йому. На своїй території біля вокзалу він грабував кіоски, магазини. В сьомому класі я кинув навчання. Мати про це не знала. Щодня, про людське око, як би йшов в школу, але замість занять промишляв крадіжками. Цей чоловік розумний був, прийшов в школу, сказав, що він мій дядько і переводить мене в іншу школу. Забрав документи. А я нікуди не пішов. Фактично не вчився, залишився на другий рік. А потім коли міліція спіймала одну, другу дитячі банди, мати попросила Олександра Петровича забрати мене в Дніпродзержинськ”.
ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬК
Олександр Петрович Євмінов потрапив в Дніпродзержинськ за рознарядкою на будівництво військового шлакового заводу (ПХЗ). До нього В’ячеслав переїхав коли пішов в 8 клас (восени 1955). “12 квітня 1956 року я одержав паспорт і побіг влаштовуватися на завод імені Дзержинського, – згадує з ностальгією В.Євмінов. – Жили ми на вулиці Союзній. У Палаці культури металургів я почав займатися гімнастикою. І так накачав м’язи, що мені багато хто заздрив, навіть мужики, не кажучи вже про дівчат. Поступив працювати учнем токаря в механічний цех. Там працював мій наставник Микола Андріанов на прізвисько “Мозоль”. Він був байдарочником. Потягнув мене на водну станцію ДГЗ. Але так як там не було вільної байдарки, я пішов до гребців-академікам і почав там гребти. Напарником був Вадим Залевський, з яким я і в спортроті виступав в двійці. Мені врізалася в пам’ять прізвище нашого тренера – Недбай, тому що в Дніпропетровську був тренер Бадай. Ми частенько проводили регати Дніпродзержинськ – Дніпропетровськ. Потім виграли першість України. Я виступав і в вісімці, і в четвірці. А ще я танцював в ансамблі “Дніпро”. Закохався в одну дівчинку, яка відвідувала заняття танцюристів, на жаль не пам’ятаю її прізвище, і записався в ансамбль. Виступав на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві. Але один випадок перекреслив все. Одночасно мені треба було їхати на змагання до Києва і з ансамблем на закордонні гастролі. Я не міг кинути хлопців, і поїхав до Києва. На цьому моя танцювальна кар’єра завершилася”.
МАЙСТЕР НА ВСІ РУКИ
10 листопада 1959 року В’ячеслава Євмінова та його товариша Вадима Залевського закликали в армію до військової частини 44735. Після учебки Вадим став командиром важкого танка, а В’ячеслав потрапив в БТРМ (бронетанкова ремонтна майстерня), де служив токарем, фрезерувальником, слюсарем. “Ремонтував військову техніку – танки, самохідки, ЗСУ, все що рухалося, – посміхаючись розповідає В’ячеслав Євмінов. – Начальник автобатальйона дуже любив робити макети бронетехніки, де використовувалися токарні роботи. І він постійно просив мене виточувати різні запчастини. Як би в подяку, включив на курси водіїв і я отримав права. Але незабаром комполка порвав їх, за те що я викрав його машину. Він приїхав на ремонт, а я попросив водія покататися. Там поруч була частина, в якій служив Залевський. Я до нього і мотонув. А в цей час забили тривогу. Я повертаюся як ні в чому не бувало, а командир полку як накинувся на мене, почав кричати за яким правом я їжджу на його машині. Я відповів, що у мене є права, і показав йому. він вихопив і розірвав “корочки”. Повторно на права я здавав аж через 40 років”.
СПОРТРОТА
У Радянській Армії існувала практика спортивних рот. У такі підрозділи набирали тільки професійних спортсменів, які представляли армію на різних спортивних змаганнях. Безпосередньо військовою підготовкою в таких ротах, як правило, не займалися. “Всіх воїнів-спортсменів, які виграли чемпіонати України стали розшукувати. До нас в частину приїхав набирати в спортроту капітан Газ, начальник фізпідготовки дивізії, що квартирувала у Чугуєві, – згадує В’ячеслав Володимирович. – Мене не хотіли відпускати з військової частини. Крім того, що я вважався висококласним токарем, мене ще обрали секретарем комсомольської організації полку. Я був різнобічним спортсменом, захищавшим честь полку. В той же день коли став комсоргом, викликали в штаб, щоб писав заяву для вступу до лав КПРС. І тим не менше мене забрали в Київ. Там же я знову став займатися веслуванням в парі з Вадимом Залевським”.
Так пролетіла військова служба. По приїзду в частину, для оформлення документів на демобілізацію, Євмінова чекало розчарування. У той рік світ стояв на межі війни. Саме через Карибську кризу, В’ячеславу довелося переслужити. І повернувся він ндодому лише 12 грудня 1962 року.
КАЗУС З ПАРТОБЛІКОМ
Влаштовуючись на завод “Ленінська кузня”, у Євмінова вийшов казус. Він ніде не стояв на партобліку. “Після армії я і забув, що треба ставати на партійний облік, – пояснює В.Евмінов. – Мене тягали в партком, райком, не знали що робити. Але все-таки вирішили прийняти. Оскільки нас переводили в новий цех, то я за фахом токаря не зміг працювати – не було верстатів. Оформили слюсарем-складальником по ремонту обладнання. У міру дорослішання працював інженером, старшим інженером, начальником ВТК. А так як у мене не було технічної освіти, вступив до філії Ленінградського суднобудівного інституту. Ще закінчив Київський державний інститут фізкультури”.
СПОРТИВНА КАР’ЄРА
Паралельно виступаючи на змаганнях, Євмінов став займатися і тренерською роботою. У 1965 році завершив активні спортивні виступи. “Останній рік був дуже важкий, – розповідає В’ячеслав Володимирович. – Тоді дозволили ганятися в кількох номерах. Спочатку виступав у двійці, потім сідав в четвірку, потім до вісімки. Зі мною виступав в четвірці і в вісімці Володимир Стерліков (пізніше став заслуженим майстром спорту, бронзовим призером Олімпійських ігор, призером чемпіонатів світу і Європи, – прим. автора). Команда дуже сильна була. До вісімки сідали київські веслярі, потім об’єдналися з дніпропетровською четвіркою. Наша команда “Буревісник” тоді виграла першість України. Коли я завершував кар’єру весляра, під час зборів став допомагати тренеру Юрію Михайловичу Храновському (ще до війни Храновський був рекордсменом України з плавання, грав у водне поло, займався штангою, веслуванням, – прим. автора). Юрій Михайлович все життя пропрацював на потужному заводі “Ленінська кузня”. З 14 тисяч “населення”, тисячі три жили в гуртожитках. В основному це були робітники з села. Я їх запрошував займатися веслуванням. Завод мав власні водну базу і ДЮСШ. На водній станції був басейн, де в обов’язковому порядку робочі підприємства здавали нормативи ГПО з плавання. На водній базі була гора списаних човнів. А так як між усіма тренерами інвентар в робочому стані вже весь був закріплений, я з хлопцями буквально з непотребу виготовляв непогані гоночні човни. Під рукою були епоксидна смола, тирса. У нас працювали шість штатних професійних тренерів. А я це робив просто на добровільних засадах. За рік до трьохсот спортсменів (діти і дорослі) у мене тренувалися. Прогресували просто неймовірно швидко. За два роки я підготував 20 майстрів спорту. А тоді між тренерами проводилися своєрідні соцзмагання. Я став найкращим тренером в Україні. Голова Комітету з фізичної культури і спорту Микола Макарович Бака, вручаючи посвідчення Заслуженого тренера, сказав, що у мене тепер буде зарплата вище. На що я відповів, що це мене не стосується. Він здивовано запитав чому не стосується. Я сказав, що не тренер. Він ще більше здивувався, і запитав як таке може бути. Пояснив, що робота моя основна начальник ВТК, а треную після зміни на добровільних засадах. Вдома я порадився і вирішив переходити на тренерську роботу. Хоча зарплата відразу менше стала”.
СТАРШИЙ ТРЕНЕР ЗБІРНОЇ СРСР
В’ячеслав Володимирович Євмінов працював з групою молодих перспективних веслярів (парне весло), зібраних з усього Радянського Союзу. “Мені запропонували очолити збірну країни, якою керував десять років, – пояснює В.Євмінов. – За час своєї спортивної кар’єри я підготував 52 майстри спорту, які брали участь в Олімпійських іграх і п’яти чемпіонатах світу. Став заслуженим тренером України. Самим відомими моїми учнями є срібний призер Олімпіади Юрій Шапочка і Олег Котко, який виграв чотири рази чемпіонати світу. А коли розвалився Союз, мене обрали президентом Федерації академічного веслування України, де пропрацював одну каденцію”.
НА ПРІЗВИСЬКО “ТЕХНАР”
Після “президентства”, Євмінов відкрив свою справу, продовжуючи займатися винахідництвом і запускаючи у виробництво свої проекти. “Я був так захоплений, що займався з ранку до вечора без вихідних, – з гордістю розповідає співрозмовник. – Ще працюючи на заводі я отримував непогані гроші за рацпропозиції. Щомісяця видавав на-гора 5-6 “рацух”. А за кожну платили по 10 радянських карбованців. Це була досить солідна надбавка до моєї зарплати. І так воно пішло і поїхало. Коли мене висували в президенти Федерації веслування, я в своїй передвиборчій агітації пообіцяв, що вирішу найголовніше питання – це інвентар. Скільки себе пам’ятаю в спорті, нас завжди діставала проблема з інвентарем. Всі мріяли про човни марки Filippi, Empacher. Оскільки я звик виконувати свої обіцянки, почав сам випускати човни. Створив спортивний клуб ЮКА. Починали з гаражного виробництва. Потім взяв в оренду цех. Відправив вчитися за кордон трьох співробітників. Покращуючи, я винайшов абсолютно нову конструкцію човнів. А ще раніше, коли працював зі збірною СРСР, у нас була лабораторія, в якій і було винайдено весло, яке називають “сокира”. За різні винаходи мене називали “технар”. Коротше, заліз я в це “болото” з головою. В Україні човни на порядок краще ніж ті ж білоруські, але їх вперто ігнорують. Приклад, в 2019 році Київ виділив п`ять мільйонів гривень на які закупив п`ять човнів. Я їм запропонував 51 човен (!!!), але вітчизняного виробництва. Та глуха стіна. Або всі в частці, або я не знаю в чому. Настільки гидко стало. Коли був депутатом Оболонської райради в столиці, мене не долюблівалі за те, що мав самостійність при прийнятті та голосуванні різних рішень. Ну не можу я лобіювати чиїсь інтереси!”.
РОДИНА
З майбутньою дружиною В’ячеслав Володимирович познайомився на спортивних зборах. “У нас завершувався останній день зборів команди, – згадує він. – Ми отоварювали талони в кафе, яке знаходилося на Хрещатику під рестораном “Столичний”. Набрав їжі на піднос і побачивши недалеко двох дівчат, підсів до них. Виявилося, що там сиділа моя стара знайома, багаторазова чемпіонка України з лиж Валя Овчинникова. Познайомився з її подружкою Людою Козицькою. Це було 31 серпня 1965 року. Призначив на вечір побачення. Пішли в кінотеатр “Дніпро” (зараз тим дитячий ляльковий театр) дивитися фільм “Скарамуш”. А 3 вересня подали в ЗАГс заяву. Люда мріяла стати лікарем. Займалася художньою гімнастикою. І її тренер умовив вступити до інституту фізкультури. І все-таки мрія стати лікарем сповнилася. Після закінчення інфізу, вступила до медінституту і стала педіатром. І наша дочка Наталя теж працює педіатром. Онуяці Даші 23 роки. За її плечима вже два інститути, і продовжує навчання в третьому”.
РОДЗИНКА МЕТОДИКИ ЄВМІНОВА
Його спортивній кар’єрі завадило захворювання хребта. У пошуках порятунку від болю в спині В’ячеслав Володимирович пробував безліч засобів і способів. Результатом цієї роботи стала методика і профілактор Євмінова, за допомогою яких В’ячеслав Володимирович допоміг собі і надав можливість іншим людям вирішувати проблеми, пов’язані із захворюваннями хребта. “Проблема зі здоров’ям у мене почалася ще в армії, коли тягав штангу, – розповідає професор В.В.Євмінов. – У віці 58 років лікарі сказали, що у мене грижа дисків. Операцію можуть зробити, але з результатом 50 на 50. Я відмовився, а запустив свій проект. І вийшло. Розробив профілактор, який можна встановити в будь-якій квартирі. Він займає площу, рівну ступні однієї ноги. Зараз у всьому світі у мене 700 тисяч пацієнтів. По географії найвіддаленіші знаходиться в Новій Зеландії, Австралії, Аргентині, ПАР. Ми щодня літаками відправляємо спеціально сконструйовану дошку Євмінова з трьох частин (до метра завдовжки в складеному вигляді)”.
За методикою професора Євмінова шість чоловік захистили кандидатські дисертації. “Родзинка методики проста – треба створити комфортні умови для відновлення хребта. І запустити спеціальні вправи, які виконуються на похилій площині, – пояснює В.В.Євмінов. – Напрацювати локальні м’язи, які оточують хребет і його живлять. А силову програму по м’язовим групи ми пускаємо після відновлення (лікування) хребта. Коли патентував в США, то прагматичні американці сказали, що я винайшов зубну щітку для хребта. Навчити нескладно. Найбільша проблема в методиці, це людська лінь. От якби так кожну людину привчити три рази в день до використання профілакторій, або як в народі його називають “дошки Євмінова”, як чистити зуби, умиватися, їсти. В нашому центрі ми обов’язково пацієнтів навчаємо що, як і коли робити”.
Небайдужий до чужих болів і бід, Євмінов винайшов нові спортивні ігрові площадки ЮКА і адаптував до них широко відомі і популярні командні ігри – футбол, хокей, баскетбол, гандбол та інші. Налагоджено серійне виробництво конструкцій для майданчиків і масово проводяться турніри з ігор ЮКА. Однією з головних цілей своєї діяльності вважає втілення в життя найважливішої програми “Здорова людина – здорова нація”. “Ігри ЮКА, – каже їх автор В’ячеслав Євмінов, – розраховані на учасників різних вікових груп і мають кілька різновидів. Я хочу, щоб вони пройшли по всьому світу, як футбол чи волейбол, щоб ці ігри знали в кожному дворі. Головне, вони не вимагають витрат: ні матеріальних, на просторових. Натомість – море задоволення. В своєму дворі я вже ввів це нововведення і регулярно влаштовую сімейні турніри.
У мене зараз багато проектів. Дуже хвилює дитяча тема. Я розробив методику “Осанка” по діагностиці рішення проблем зі скаліозом. На сьогоднішній день в світі це найбільш передова методика, затверджена Міністерствамм освіти і охорони здоров’я. Але … проблема в тому, що вона нікому в Україні не потрібна. Видно чинуші там не бачать своїх інтересів. Так само як і використання профілактора”.
ДОСЬЄ
Євмінов В’ячеслав Володимирович, професор, інженер-конструктор.
Народився 29 лютого 1940 року в Харкові.
З 1956 по 1959 рр. жив в Дніпродзержинську, де займався академічним веслуванням.
У 1970 році закінчив Київський державний інститут фізкультури.
З 1973 по 1983 р працював старшим тренером збірної СРСР з академічного веслування.
У 1979 р отримав звання Заслужений тренер УРСР з академічного веслування.
У 1992-1996 рр. був першим президентом федерації академічного веслування України.
У 1995 році заснував спортивний клуб ЮКА.
У 1998 р відкрив вертебрально-оздоровчий Центр Євмінова, де по теперішній час є керівником.
Автор Віктор КУЛЕНКО.
