24 січня виповнюється 45 років тренеру по вин чун Андрію Геннадійовичу Шамардіну.

ЦАР ХОРОБРИХ

Ким були мої далекі предки, як глибоко я знаю свої родинні корені, що взагалі означає прізвище Шамардін? Ці питання стали цікавити Андрія ще з шкільної лави. “Брак інформації завжди породжував різні версії, фантазії. Розпитуючи родичів, я дізнався, що Шамардін це російське прізвище з тюркським коренем “шамарда” (цар хоробрих), – розповідає Андрій Шамардін. – Але про предків своїх, на превеликий жаль, знаю дуже мало. По батьковіій лінії мої дідусь Тихон і бабуся Марія уродженці Омська. Жили вони і в місті Прохолодному, де народився мій батько. Є така інформація, що мій дід був прийомним в родині Шамардін. А прізвище його Лещенко. дід Велику Вітчизняну війну закінчив у Празі. До 13 років я разом з батькам, мамою Надією Лаврентіївною і татом Геннадієм Тихоновичем, щорічно приїжджав до дідуся і бабусі. Після розвалу СРСР стали рідше відвідувати родичів.

Батьки мами, Наталя і Лаврентій Король жили в Кам’янському. Мама працювала кіномеханіком у кінотеатрах ім. Т.Г.Шевченка, “Слава”,”Родина”, апаратником на ТЕЦ, інспектором у відділі кадрів ДПО “Азот”. в юності займалася вокалом і естрадними танцями в ансамль “Дніпро”. Батько почав працювати на ПХЗ, потім перейшов на “Азот”в майстерню точної механіки цеху КВПіА, також він працював столяром в Баглійському РВВС. А годинниковій механіці його навчив дід. Це у нас сімейне ремосло. Пам’ятаю, як тато робив шестерінки на годинник, випилюючи маленькі зубці, підганяючи їх. Дивишся, а шестерня як рідна. Батько хотів, щоб і я пішов по його стопах, але не став нав’язувати своє бажання. Мій молодший (на п’ять з половиною років) брат Руслан працює в “Міськгазі”. На жаль мама померла в неповних 60 років, а батько дожив до 72-річного віку”.

“СИН, БИТИСЯ ЦЕ НЕДОБРЕ!”

За розповідями А.Шамардіна, його життя якось розділилася на два дитячі садка і школи. “Я чітко пам’ятаю епізоди навіть трирічного віку, – згадує Андрій. – Ми жили п’ять років у дідуся в будинку № 3 по Пильщиківському провулку (вище вулиці Широка і нижче СШ № 10). Я спочатку ходив в дитячий садок № 33, що на вулиці Колеусівська. У групі був найменший. Щоб мене туди взяли, батько (а він ще був художник-самоучка) запропонував завідуючій, що намалює для дитсадка портрет Леніна. І тато намалював його так точно, що комісія, яка приїжджала з Ленінграда, портрет схвалила із захопленням. Мама в той період працювала кіномеханіком у клубі, що знаходився напроти дитсадка. Взагалі-то я був досить спокійна дитина. Часто мене ставили в приклад сестрі, яка на півроку старше. Мене як приводили в чистому одязі в садок, в такий же чистої і забирали звідти. Але в тихому болоті чорти водяться. Як-то був такий випадок, коли на прогулянці в садочку я посперечалися з хлопцями, що вилізу через дірку в паркані і піду додому. Сказано – зроблено. Думав, що бабуся зрадіє, що онук самостійно повернувся додому. Але бабуся трохи не знепритомніла. А через якийсь час двоюрідна сестра привела до нас додому виховательку. Я обурювався, не бачачи логіки у вчинку виховательки, яка забирали мене назад в садок. За різні провини мене і в куток ставили, і ременем діставалося. Але я більш за все боявся коли мене словесно карали.

Одного разу трапився такий знаковий епізод, наслідки якого я відчуваю на собі досі. Вихователі помітили, що я став призвідником бійки. І розповіли батькам. Мама завела в роздягальню, біля моєї шафи присіла, і її очі опинилися на рівні моїх. Вона сказала всього лише одну фразу, але вимовила її дуже твердо: “Син, битися це недобре!”. Тим самим поставила переді мною такий жорсткий бар`єр, що в подальшому, коли необхідно було дати комусь здачу, мені доводилося дуже складно. Це тривало протягом дуже багатьох років. І навіть потім, коли я почав займатися, я всерівно відчував до останнього моменту ось цей заслін, як кожух, через який мені було дуже складно пробитися. В іншому садочку був епізод пов’язаний саме з цим. Посварилися з дівчинкою. І вона мене вдарила скакалкою по обличчю, на якому моментально з’явився багряний рубець. Але я здачу не дав, а тільки сказав: “Дівчаток бити недобре”. Саме через цю ситуацію, що мама поставила бар’єр, я надовго розучився захищатися. Мене могли ображати, а я вступав у бійку тільки в самому крайньому випадку, коли вже не міг стримати сліз від образи. У школу я пішов в 1982 році з старшої підготовчої групи в садку № 102 по вулиці Алтайській”.

Я МРІЯВ ВСТУПИТИ В НАХІМОВСЬКЕ УЧИЛИЩЕ

З першого по п’ятий клас Андрій Шамардін навчався в СШ № 24. Потім перейшов у нову третю школу і закінчив її маючи середні оцінки. “Коли мені було цікаво, я вчився дуже легко і на відмінно. Коли інтерес пропадав, я міг легко з’їхати, – каже А.Шамардін. – Мені цікаві були гуманітарні дисципліни. Але крім географії та історії, подобалися також геометрія та фізика. Любов до цим предметів у мене виникла завдяки книжкам “Фізика для малюків” і “Геометрія для малюків”, які були в нашій домашній бібліотеці. Коли почали вивчати хімію, я цей період прохворів. Тому вона мене не цікавила, я не міг зрозуміти про що йде мова. через часту змінюваність вчитель англійської мови, у мене пропав інтерес і до неї теж. А ось зараз сиджу і вчу “інгліш”. Все залежить від того наскільки цікаво педагог може подати інформацію, зацікавити учнів. Коли ти натхненний його предметом, бачиш з якою любов’ю він розповідає, неможливо залишитися байдужими. Ти намагаєшся розібратися навіть в тому, що здавалося б в житті і не намагався б цього зробити. Я шукав відповіді, як можна було використовувати точні науки в житті. А коли почав займатися бойовими мистецтвами, то ці знання, так чи інакше опосередковано почали проявлятися. Зараз я своїм учням розповідаю про вправи з точки зору фізики, механіки, біомеханіки.

Маленьким я мріяв стати військовим моряком, і навіть хотів вступити в Нахимівське училище. Десятирічним, в Євпаторійському піонертаборі “Червоні вітрила”, організував команду хлопців і ми стали займатися паркуром. Лазили по стінах, парапетів, поручнів, тренували чіпкість рук”.

У 16-річному віці У Андрія було три напрямки вступу до вузу: актором в інститут культури; на факультет філософії та психології; в фізкультурний інститут. “У мене з дитинства проявилася якась акторська жилка, я дуже любив грати в шкільних п’єсах і постановках, – пояснює А.Шамардін. – Перші три шкільні класи я відвідував драмгурток при театрі. Зіграв ролі у 30 спектаклях. На зимових і весняних канікулах грав по три вистави на день. Але батьки сказали, те, що я хочу, хліба мені не дасть, і порадили отримати необхідні знання в нашому інституті. В той час модними в вузах були економісти, майстри радіо-телеапаратури, електрики. і після дев’ятого класу я поступив в індустріальний технікум на техніка-електрика. Але за фахом я пропрацював рівно стільки, скільки треба виносити дитину, і зрозуміти, що це мені не потрібно. Через тиждень після дипломування влаштувався працювати в ДПО “Азот” на синтез аміаку 1-Б. Ображався на батьків, що всі друзі гуляють літні канікули, а мені на роботу треба ходити. А вже працюючи, пішов вчитися на заочне відділення нашого університету. Провчився один курс і зрозумів, що електропривод це теж не моє. Далі п’ять років пропрацював машиністом компресорних установок”.

Після того, як Андрія скоротили з роботи на ПХЗ, він став торгувати на ринку кавою. “Я не торгаш, але мені вижити допомогла любов до театру, – пояснив А.Шамардін. – Я не пропонував купити, а читав вірші, придумані на ходу, пародіював відомих особистостей, говорив голосами Брежнєва, Горбачова, Жириновського”.

БРЮС ЛІ – ЯК ІДЕЙНИЙ НАТХНЕННИК

 

 

Період дитинства, на думку Андрія Шамардіна, для нього був золотою епохою спорту. “До нас в класи приходили тренери і запрошували на безкоштовні секції, – з ностальгією згадує Андрій. – Я з декількома однокласниками ходив на плавання в басейн “Дельфін”. Два-три тренування всім класом провели на великому тенісі на кортах “Перемоги”. Потім тренувався легкою атлетикою у Тамари Василівни Вєдєнєєвої. Зі мною ходила однокласниця Яна Квятковська, яка пов’язала потім все життя з легкою атлетикою. Позаймався півтора року, і пішов на дзюдо до Миколи Андрійовича Дранішнікова. З дзюдо я перейшов на ушу. Мені з першого класу хотілось займатися єдиноборствами. Одні з улюблених фільмів були “Не бійся, я з тобою” і “Пірати ХХ століття”. А ще я любив парад на 9 травня, тому що виступали десантники. Я псував зошити, розрізаючи їх на маленькі блокнотики, куди записував придумані мною прийоми. Батько, в минулому боксер, пропонував займатися цим видом спорту. Але мама була проти, аргументуючи, що бокс це мордобій. За великим рахунком бокс мені не був цікавий, тому що більше подобалися прийоми, нанесені ногами.

Потім почали траплятися газети з матеріалами про ушу. У нашому дворі жив Костя Анісімов, з яким ми ходили на дзюдо. Ось він мене в 1988 році і привів в секцію ушу в ФОК на ДДРЕС до тренера Володимира Дмитровича Сердюка. А потім через місяць сам трагічно загинув в автокатастрофі. Тренуючись, я не знав, що те, що нам викладали було спортивним ушу. Це звичайно хороший вид спорту, але не східне единобороство. Мене, як багатьох тоді пацанів, підкорив Брюс Лі. Під його впливом я не тільки почав розвиватися, а пішов далі. Мене стало цікавити все, що було пов’язано з цією особистістю. Я вирішив, щоб зрозуміти його результат, необхідно пройти його шлях. І тоді у мене буде свій результат. Мені не потрібно бути другим Брюсом Лі”.

“КОЛИ ВИКЛИКАЛИ НА НАГОРОДЖЕННЯ, МЕНІ ЗДАВАЛОЯ, ЩО Я ЗГОРЮ З СОРОМУ”

Вперше Андрій виступив на міських змаганнях. “На першому етапі я пролетів як фанера над Парижем, – посміхаючись згадує оповідач. – Рік був в стресовій сітауаціі, ходив в зал де не було моїх друзів. Потім зайняв друге місце в першості по спортивному ушу. А ще через рік став переможцем в абсолюті. Але коли викликали на нагородження, мені здавалося, що я згорю від сорому … через зачіску. Я носив довге волосся типу а-ля Брюс Лі, соромлячись своїх відстовбурчених вух. У перукарні ніколи майстри не прислухалися до моїх прохань, а стригли як самі хотіли. Так сталося і в тому 1992 році. Вдоима я спробував підправити те, що напартачив перукар. Але у мене получилося щось безглузде. Після закінчення поєдинків я сховався, щоб мене менше бачили. Тому оголошення, що я викликаюся на п’єдестал пошани стало шоковим. А урок стрижки не пройшов даром. Надалі я навчився цьому мистецтву і підстригав всіх рідних і друзів”.

“МЕНЕ НАЙБІЛЬШЕ ПРИВАБЛЮЄ ВИН ЧУН”

Після розвалу СРСР розвалилися і групи ушу. “Хоча підготовка була у нас на дуже хорошому рівні. Про що констатувала керівник обласної федерації ушу Андрій Леонідович Русавін, коли ми приїжджали до Дніпропетровська, – пояснює тренер А.Шамардін. – Корифей традиційного і спортивного ушу досі тренує. Я туди тоді топтав доріжку, просив, щоб нас підхопили. Але на жаль, нас не підхопили. Хлопці пішли хто в тхеквондо, хто в карате. Мені було прикро, що три роки занять ушу могли стати порожніми. Я вважав, що на хоршій базі, отриманій за ці роки, можна було вибудувати свою методику”.

Далі Шамардн перебував вісім років у вільному пошуку. Область від них відмовилася, але він категорично не захотів переходити в інші види єдиноборств. “Моє серце належало ушу. І я був дуже категоричний, – продовжує розповідати Андрій Геннадійович. – Я люблю всі бойові мистецтва, але знаю, що мене найбільше приваблює вин чун. Своєю спрямованістю, тим як пропонується вирішувати конфлікт як такий. Своїм принципам, які дуже перегукується з концепцією дестреза (іспанське фехтування). Вин чун мені ще подобається тим, що його концепція виходить за рамки просто фізичного протистояння. Це концепція взаємодії з багатьма аспектами життя – філософія, науки перемагати і взаємодіяти.

Я постійно зустрічався з представниками різних єдиноборств, спарингував, використовуючи різні китайські техніки. У мене з’явилася група однодумців, хлопців, яких змушений був тренувати. Вважаю, що людина поодинці може створити стиль, за умови, що у нього є база знань. Я став колекціонером видань з бойових мистецтв, які мені були доступні. Купував абсолютно все. Вдома сідав і розбирався прискіпливо, заносячи в окремий зошит нові прийоми. Захопився роботою в рингу Мохамеда Алі, Майка Тайсона. І Лі і Тайсон не були від природи вродженими бійцями, вони себе таким зробили, трансформувалися. У мене в дитинстві було багато проблем зі здоров’ям, плюс установка, яку створила мама. Вона стала причиною ряду комплексів. У 13 років мені взагалі заборонили займатися бойовими мистецтвами, тому що загрожував інсульт після найсильнішого струсу мозку. І той діагноз, встановлений лікарями не залишав простору для дій. Мама писала розписку, що бере на себе всі наслідки, якщо щось зі мною трапиться на занятих ушу. Я шукав спосіб ведення двобою так, щоб не підставляти противнику травмовану голову. Банальний розмін ударами я не вважав мистецтвом, тому шукав шляхи. Все що робив Брюс Лі я намагався протестувати в спортзалі, який був моєю лабораторією. Це мене рятувало при малому зрості і вазі в 63 кг в поєдинках з суперниками важче кілограмів на 30-50″.

СТВОРЕННЯ “СПАРТИ”

А.Шамардін тренував хлопців у спортзалі СШ № 8. У 2012 році зал необхідно було закрити на ремонт. “І вийшло це якось не вчасно, у нас намічався перший Кубок України з вин чун, – згадує тренер. – Якийсь час я тренував дітей у Центрі дитячої творчості, де моя дружина вела хореографію. Мені підказав один з бійців, що там де він працює адміністратором, здається в оренду приміщення. Я клюнув на цю авантюрне пропозицію. Хоча по життю я дуже азартний, але в азартні ігри після одного випадку не граю. Один раз назбиравши 50 карбованців, довго мучився над питанням, на що путнє їх витратити. А по дорозі додому потрапив на наперсточників. Програвши всі гроші, з полегшенням подумав, що ось все і вирішилося куди треба було витратити гроші. Проблему зняв. Але для себе вирішив, що в подальшому не буду ніколи грати.

Порахувавши, що нічого страшного не станеться, вліз в борги на 70 тисяч гривень. Завіз в зал обладнання. Мріяв організувати федерацію, але відкрив Центр бойових мистецтв “Спарта”. Назва ніякого відношення до давньогрецької Спарті не має. Це ім’я загальне – вимоги, дисципліна, підхід до роботи. Завжди вважав, що дисципліна повинна стояти попереду всього іншого. Дисципліна – це тягар щита, який нас захищає. При відкритті групи було всього чотири чоловіка: двоє моїх дітей і два їхніх однокласника. Зараз в “Спарті” діє 5 груп (від 3 до 6 років близько 60 спортсменів; дорослих менше)”.

НІ КРОКУ БЕЗ ПРИГОД

 

Поступово Кам`янська “Спарта” стала виходити на міжнародний рівень. Прорив за кордон стався в 2017 році, коли в Грузії проходив другий чемпіонат Європи. “Найскладнішим виявилося знайти гроші на поїздку, – розповідає Андрій Геннадійович Шамардін. – Ще з’явилися складнощі, коли ми пішли з залу, орендованого на ДМК. У мене залишився великий борг. Я півтора місяці тренровал дітей у себе вдома. і якось несподівано вирішилася грошова проблема. Профінансував поїздку мій колишній учень. Але все ж вона пройшла під знаком проблем.

Спочатку з’явилася купа складнощів з оформленням документів. Потім подзвонили і повідомили, що зважування перенесли на більш ранні терміни. Ми спізнювалися. Але через волонтерів владнали. Після зважування нова проблема, судді сказали, що знімають двох бійців через неправильне оформлення медичних довідок в Україні. Порадили поїхати в Тбілісі в центральну клініку, але для цього треба було 100 євро. Все знайшли, прохали водія автобуса, який нас віз на чемпіонат, поїхати в столицю. Але повертаючись пізно вночі, за два кілометри до готелю поламався автобус. Дійшли пішки. А в готелі нам не залишили харчування. Комп’ютер в суддівській дав збій, і дані на наших шістьох бійців зникли. Довелося робити заявки заново, сидячи до другої години ночі. Пощастило, прийшов зі столовою працівник і повідомив, що після фуршету італійської команди залишилася їжа.

Вранці, після сніданку і розминки на стадіоні, на рецепшені сказали, що наші поєдинки відбудуться завтра. Ми розслаблені пішли в зал. Але тут нас приголомшили, що згідно брифінгу, що відбувся вчора, всі поєдинки все-таки повинні пройти сьогодні. А ми без амуніції прийшли. Щоб вийти на ринг, форма бійця повинна відповідати кольору кута (червоний і синій). Бачу якийсь хлопець сидить у червоних шароварах. Я попросив позичити шаровари, він не відмовив. А сам сидів у трусах. Складнощі переслідували нас і на наступний день, і в день від’їзду. Але ми всі їх вирішили. І все-таки всі наші проблеми виявилися нікчемними після гідних виступів наших бійців. Аня Шамардіна нокаутом завершила всі бої і стала чемпіонкою Європи. Микита Синявський завоював “срібло”, а Богдан Варяниця отримав бронзову медаль. Не проходили без пригод для нас і три наступні поїздки на змагання в Китай”.

ВИДОВИЩ І ХЛІБА

 

Коло спортивних захоплень Андрія Шамрадіна дуже широке, від танців до паркуру. “Мені цікавий воркаут. Ходжу підтягуватися, підтримуючи форму. Можу віджатися від підлоги до сотні разів, підтягнутися на перекладині раз 15, – ділитися Андрій. – Мій учень Андрій Кравченко реалізував себе в воркауті. Ще брати Крутько, Юрій і Геннадій, вчилися у мене. Потім стали розвивати паркур. Я із задоволенням дивлюся бокс, мені подобається боротьба, гімнастика, акробатика, танці, як спортивні, так і вуличні. Я танцював і зараз танцюю. Вважаю танці близьким до бойового мистецтва. Хоча не зовсім розумію контемпераре і модерн. Знаю напам’ять практично всі пісні Віктора Цоя. Вони мене мотивують. Люблю пісні Висоцького, не всі, а лише про дружбу”.

Крім видовищ людині потрібен ще й хліб. Так ось, таким для А.Шамардіна є ще одне захоплення – читання. Маючи можливість читати книги в електронному вигляді, Андрій Геннадійович воліє отримувати це задоволення тримаючи в руках і гортаючи сторінки улюблених історичного та пригодницького жанрів. “Багато книги для мене були рольовою моделлю. Це книги Дюма, Берроуза, Хаггарда, Купера, Фідлера, Ієроніма Санчес де Каранза, – говорить він. – Я читаю Шекспіра, Гоголя, подобається поезія Єсеніна. А ще обожнюю історії про людей, які зробили самих себе. Наприклад, книги про боксерів “Останній раунд”, “Сталева воля”. Не можу зациклюватися на одному творі. Наприклад, зараз працюю відразу з шістьма книгами”.

НЕ ЗОВСІМ ТИПОВИЙ ВОДОЛІЙ

 

“У побуті я дуже невибагливий, можу обійтися мінімумом речей, – розкриває свої таємниці А.Г.Шамардін. – І у мене практично відсутня нетерпимість. Є речі, які мені не подобаються і я можу їх різко обговорювати. Але я схильний шукати помилки, перш всього в собі. Займатися самоїдством. І по можливості знайти пояснення вчинкам інших людей. Але не прощати собі того, що я можу пробачити. Я сангвінік з меланхолійним ухилом. У мене в цьому відношенні стійка психіка, я не схильний до таких перепадів настрою. Вважаю, що я не зовсім типовий Водолій. Я вірю в те, що безумовно є якесь визначення долі, але на рівні лабіринтів. Мій сьогоднішній вибір відкриває переді мною умовно три двері. І від того, які двері я виберу, далі буде складатися ланцюжок розвитку якихось подій. Вони для мене зумовлені цим лабіринтом, але не визначають який вибір я зроблю”.

У Андрія Шамардіна досить широкий гастрономічний диапазон, і він любить все готувати сам. “Готував качку по-пекінськи, суші, мусаку, лазанью, лобіос, сациві і багато іншого. Будучи в Китаї, перепробував багато екзотичних для нас страв”, – пояснює А.Шамардін.

Раніше він представляв себе Термінатором, йому подобалися тигр, лев, вовк. “Але не вони зачепили мене. Я нарешті зрозумів, що асоціюю себе з образом акули. Не дарма ж у мене залишилася з дитинства улюблена книга “Тіні в морі”, – говорить співрозмовник.

РОДИНА

З Оксаною, майбутньою дружиною, Андрій познайомилися в Кирилівці. “Варто було їхати на море, щоб там познайомитися з дівчиною з свого міста, – жартівливо каже А.Шамардін. – У нас з’явилася взаємна симпатія, зав’язалися відносини. Ми разом займалися танцями у М.І.Дрьомова. Весілля зіграли 29 серпня 1998 року в ресторані “Наташа”. і дочка Анна, яка в цьому році закінчує 11 класів, і восьмикласник Богдан, обидва навчаються в колегіуму № 16. до речі, за гороскопом вони Скорпіони. Дуже приємно, що діти йдуть по моїх слідах. Це їх вибір. Анна, як і Богдан кандидати в майстри спорту, мають титули чемпіонів України, світу та Європи. Спорт спортом, а Аня хоче пов’язати життя з лінгвістикою або з юриспруденцією, а Бодя намагається стати блогером”.

ГЛОБАЛЬНА МРІЯ

 

 

“На сьогоднішній день я бачу себе в наступному: дуже хочу реставрувати сучасну версію вин чун, створити в Україні стійку, хорошу команду з сильною школою, сильною методикою. Щоб це була конкурентна основа і гідно представляти Україну на міжнародних змаганнях. Багато дітей, які займаються у мене, ростуть без батьків. Вважаю, що хтось повинен дати їм приклад сили, мужності, спритності, патріотизму. Те чим я займаюся – це внесок в розвиток моєї держави”, – резюмує інтерв’ю Андрій Геннадійович Шамардін.

Досьє

Шамардін Андрій Геннадійович, – тренер по вин чун.
Народився – 24 грудень 1975 р. в Дніпродзержинську.
Чемпіон світу з вин чун (2018)
Срібний призер чемпіонату світу з вин чун (2017, 2019)

Інтерв`ю провів ВІКТОР КУЛЕНКО