Перейти до вмісту
Будинок № 12 на вулиці Садовій. “На фото кінця п`ятидесятих років, двоюродні сестри моєї мами, – пояснювала Ірина Василенко, яка працювала у філії № 4 бібліотеки ім. Т.Г.Шевченка. – Праворуч Діна Георгіївна Некрасова, поруч Світлана Мірошниченко (Ковальова). Діна Георгієвна розповідала, що її батько мав далекі родинні зв`язки з російським поетом Некрасовим. Свого часу вона працювала терапевтом-кардіологом в Німеччині, потім в міських лікарнях № 8 і вагонного заводу. Наш будинок був куплений у поляків ще до революції 1917 року. Там ще меблі старовинні від них залишилися. Двоповерхова будівля з червоної цегли була схожа на будинки в Одесі (широка веранда, велике подвір`я з масивними дерев’яними воротами). Знаходився він в Наскрізному провулку, хоча адреса будинку № 12 – вулиця Садова. Між аптекою і кінотеатром “Слава” були кам`яні східці, які вели вниз від радіовузла до нашого будинку. На першому поверсі знаходилися три квартири і на другому стільки ж. На другому поверсі жили три сестри: моя бабуся Ольга, Мура і Клавдія. Ми жили у бабусі, квартира якої була по середині. А на першому поверсі одну квартиру іноді здавали, в одній була майстерня дідуся, який був художником-копіїстом (копіював в основному Шишкіна), а ще одна кімната пустувала. В 1965 році із-за підтоплення грунтовими водами ми звідти переїхали. А сам будинок згодом люди потихеньку розібрали”.
Дворічна Іра Василенко на балконі бабусиної квартири. “З вулиці на другий поверх вела металева драбина, з якої можна було попасти на великий дерев`яний балкон”, – згадувала Ірина. 1962.
“Памятаю, що у фотоательє на Пеліна (зараз Гімназійний проспект) на другому поверсі висіли бархатні порт`єри бордового кольору, стояло крісло, я туда залазила і мене фотографував дядя Гриша Аврутін. А на першому поверсі приймали заявки на фото. Там стояли два крісла і стіл з крученими ніжками, на якому під склом лежали зразки фотографій. Боже, як я любила їх розглядати”, – згадувала Ірина Василенко. 1963.
Ірина Василенко в Сочі. 1981.
Ірина Василенко з донькою Сонечкою. Сочі. 1986.
Текст Віктора КУЛЕНКА.
Вам також може сподобатись
