ФОТОМАНДРІВКА КАМ’ЯНСЬКИМ-ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКИМ І ЙОГО ОКОЛИЦЯМИ. № 1714

 

Журналіст, Заслужений працівник культури України, Почесний громадянин Дніпродзержинська (нині Кам`янське) Анатолій Петрович Литвин став президентським стипендіатом. Указ про присвоєння йому довічної державної стипендії для визначних працівників культури та інформаційної сфери Президент України підписав у День працівників радіо, телебачення та зв’язку 16 листопада 2013 року. Саме роботі на радіо Анатолій Литвин присвятив більшу частину своєї творчої біографії. Більше 25 років він був беззмінним автором та ведучим популярної передачі обласного радіо “Музичний радіокур’єр”. Голос Анатолія Литвина знали не лише в Україні, а й за її межами, оскільки передача транслювалася у різних країнах, а листи музичний коментатор із Дніпродзержинська отримував навіть із далекої Фінляндії. Для зустрічі із героями своїх передач Анатолій Литвин побував у Москві, Києві, Варшаві. В 2010 році Анатолій Литвин був удостоєний Золотої медалі української журналістики. На верхньому фото А.Литвин 1970-і роки.

Анатолій Литвин та члени сім’ї Ганни Герман біля її могили у Польщі під час підготовки програми про творчість великої співачки

 

Радіоприймач. Це, мабуть, перший електронний прилад, який увійшов до нашого побуту. Тепер радіоприймач звичайний і доступний, та ми й рідко ним користуємося – кольоровий телевізор розважає, інформує і просвічує з ефектом особистої присутності.

Індивідуальних радіоприймачів у ті роки не було, хіба що піонери робили детекторні. Судячи з публікацій, вітчизняні лампові радіоприймачі з’явилися лише 1932 року – року моїх ровесників.

Батько мого товариша, інженер-електрик Дзержинки Володимир Антонович Коваленко, із самого початку і на все життя захопився радіоприймачами. У нього з’явився перший вітчизняний радіоприймач “СІ-235”. Це був фанерний ящик з невеликим віконцем, через яке виднілися цифри налаштування на барабані, що обертається. Прийом радіопередачі супроводжувався неприємним вереском, який можна було усунути обертанням ручки “зворотного зв’язку”.

З’явився досконаліший радіоприймач “6Н1”, а за ним – на той час висококласний – “СВД-9”.

Досягненням вітчизняної радіотехніки у передвоєнні роки була радіола “Маршал”. Висока дерев’яна полірована тумба містила багатоламповий радіоприймач і електричний програвач грампластинок. Потрібно зауважити, що на той час далеко не в кожному будинку був механічний заводний патефон. А радіола відтворювала звук із грамплатівок набагато голосніше та якісніше.

Радіола “Маршал” була у Дніпродзержинську лише у директора металургійного заводу І.П.Манаєнка. А навпроти, в будинку № 7 на вулиці Губи жив умілець – інженер П.Д.Шостко, який своїми руками виготовив точну копію радіоли “Маршал”. Я бачив і слухав цю радіолу у його сина, свого приятеля, сусіда Васі Шостко.

Умілець, який жив у будинку №2 на вулиці Інститутській (у так званому “сороковому”) у ті ж часи виготовив телевізор! За розповіддю мого ровесника А.Н.Жук, це був електромеханічний прилад з маленьким “очком”, в який переглядалося зображення, що передавалося з вежі Шухова з Москви. Не можна не згадати про ще одне досягнення вітчизняної радіотехніки – автомобільний радіоприймач. Уявіть собі споруду зі скляних радіоламп, дротяних “опірів”, об’ємних конденсаторів та різних перемикачів, що містилося на “панелі” легкового автомобіля “ЗІС-101”. Автомобіль із радіоприймачем директора Дзержинки ми, хлопчаки, розглядали у дворі нашого будинку на вулиці Губи. Цей радіоприймач послужив вірою та правдою підпільникам у роки окупації рідного міста. Приймач був вмурований у стіну фотопавільйону на проспекті Пеліна, і “господар” його, Лапшин Володимир Петрович, регулярно записував і передавав зв’язковим радіозведення “Від радянського інформбюро” та “В останню годину”.

Сумна доля склалася у довоєнних радіоприймачів. Їх вилучили у населення на початку Великої Вітчизняної війни. Дніпродзержинські радіоприймачі зникли у підвалах костелу. До речі, тоді ж у населення було вилучено мисливські рушниці та фотоапарати, на той час: “Фотокори”, “ФЕДи” та “Лейки”.
Наприкінці Вітчизняної війни з Німеччини ринув потік трофейних радіоприймачів “Сіменс”, “Телефункен”, “Філіпс”, “Грюндиг”, “Примус” тощо, а в Ризі запрацював, мабуть, переміщений за репарацією, радіозавод ВЕФ”.

Моєму батькові після повернення з евакуації з уральського військового заводу, в 1946 році довелося в Москві “за блатом” придбати радіоприймач-красень “ВЕФ-супер М-557”. Трохи пізніше з’явилися і радіоли “Мінськ”, а наймасовішим і найдоступнішим був тоді невеликий, у залізній коробці, дводіапазонний приймач “АРЗ”.
Наш знайомий В.А.Коваленко, який став після війни головним електриком Дзержинки, не залишив своє захоплення радіотехнікою. У його будинку я вперше побачив всехвильовий приймач “Рига-10”, потім “Ленінград”, а пізніше – потужний і чудовий “Мир” M-152.
Вершиною вітчизняних лампових радіоприймачів став всехвильовий “Фестиваль”. Він мав дистанційне керування – лежачи на дивані, через товстий п’ятиметрової довжини кабель, за допомогою клавіш на пульті розміром з транзисторний приймач, можна було керувати регулюючими електродвигунами. Наприкінці 80-х років я володів таким агрегатом, але довелося його позбутися, оскільки він споживав електроенергії, як великий холодильник, та й місця займав не менше.

Тепер радіоприймачі, завдяки інтегральним схемам та іншим електронним нововведенням, можуть нам зустрітися в будь-якому побутовому електроприладі. Щоправда, немає тепер колишнього захоплення, пошуку далеких, а в ті часи і заборонених радіостанцій. Але чи варто про це шкодувати?

І.ПОДЗЕРКО, краєзнавець – “Знамя Дзержинки”, № 14(9844), 2 квітня 2008 р.

 

 

Майбутньому радіожурналісту Леоніду Бройтману 8 років. Він ще учень 2-Б класу середньої школи № 7 міста Тернополя.

 

 

Газета “Дзержинець” 22 січня 1966 року.

Текст Віктора Куленка.