АНОШКІН МИХАЙЛО ПРОКОПОВИЧ – НАРОДНИЙ ДИРЕКТОР (відео)
14 жовтня 113 років тому народився Михайло Прокопович Аношкін, перший директор гіганта атомної індустрії СРСР Придніпровського хімічного заводу, патріот свого міста, Людини з великої літери цього слова.
Повоєнний Дніпродзержинськ (ніні Кам`янське) не лежав у руїнах як багато міст. Тому керівництво Радянського Союзу мало, так би мовити, на нього свої види. Тут повинні були побудувати одне з найбільших в країні секретних підприємств. І кинули на цю “амбразуру” Михайла Прокоповича Аношкіна. Народжений в 1907 році в казахському селі Матвіївка, він 12-річним хлопчиною поступив на Далекосхідний свинцевий завод, на якому пропрацював майже 20 років. Належним чином оцінивши професійні знання молодого інженера, партія, до лав якої він тільки вступив, кинула його на нелегку ділянку – будівництво заводу № 906 в Дніпродзержинську, в майбутньому – Придніпровський хімічний завод (ПХЗ), керувати яким йому доведеться з 1948 по 1975 рік.
Місце було обрано не випадково: сировинна база і випуск необхідних майбутньому заводу хімічних реагентів були під боком, трудових рессурсов вистачало, енергетичних і водних також, в своє розпорядження завод отримав і мережу автодоріг. Завод виріс фактично з нічого. Будівництво завершили в рекордно короткий час – за два роки. Проект був секретний, керувало ним відомство Лаврентія Павловича Берії. Над новим об’єктом цілодобово працював як сам керівник, так і його колеги – інженери, технологи, майстри виробництва. Завдання уряду їм вдалося виконати в максимально короткі строки – вже у березні 1949 року, а через декілька місяців витягання урану зі шлаку досягло проектної потужності й першу атомну бомбу в СРСР виготовили з використанням дніпродзержинської “начинки”. Під чуйним керуванням директора, в 1966 році завод офіційно отримав назву Придніпровського хімічного, а рік потому його нагородили орденом Трудового Червоного Прапора.
Завод будував власний житловий фонд, власні спорткомплекс “Прометей” (стадіон “Перемога”, тенісні корти, плавальний басейн), Палац культури ім.Горького, кінотеатри, дитячі сади і школи, медичні установи, залізничний та автовокзали, готель “Олімпія”, піонертабір ” Червоні вітрила “в Євпаторії, Монумент Слави воїнам-визволителям. Для того, щоб побудувати музичне училище, Михайло Прокопович особисто їздив до Москви в Міністерство культури, де зустрічався з міністром Катериною Фурцевої і домігся своєї мети. Можна сказати, що житлово-будівельне управління ПХЗ змінило обличчя міста. З’явилися нові житлові масиви, серед них – повністю Лівобережний масив, вулиця Ленінградська, Соцмісто, БАМ. У ті роки на підприємстві активно розвивались спорт, туризм, самодіяльність. І за всім цим стояв директор ПХЗ М.П.Аношкін.
Напевно у керівника хімічного гіганта був свій ангел-хранитель. Аношкіну вдалося уникнути підвалів Луб’янки: протягом 28-річного керівництва заводом він отримав Державну премію першого ступеня, звання Героя Соціалістичної праці, три ордени Леніна, три ордени Трудового Червоного Прапора, орден Жовтневої революції і багато медалей. Михайло Аношкін – автор 18 винаходів та 8 раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом 1,5 млн крб. Але головним досягненням та показником суспільної користі, яку приніс Аношкін, є не медалі та ордени. Михайло Аношкін – людина, що не зважаючи на свою високу посаду, велику кількість горя, яке йому довелося пережити (голод, епідемії, війна) та безкінечно тяжку працю, залишався надзвичайно доброю, чесною та справедливою людиною. Він завжди вважав, що будь – який керівник повинен жити скромно та нічим матеріально не відрізнятися від інших людей, високі керівні пости були для нього лише засобом зробити світ навколо себе краще та вдосконалити місто, допомогти його громадянам. На відміну від сучасних олігархів, жив в досить скромному будинку і вів активне спортивне життя. Як згадує молодша дочка, Катерина, Михайло Прокопович з юнацтва любив спорт. Брав участь в змаганнях з легкої атлетики. Захоплювався зимовою та літньою риболовлею, любив грати в шахи. Колишній директор ПХЗ заснував приз з тенісу свого імені.
М.П.Аношкін на тенісному корті. Лютий 1959.
Не можна сказати, що Михайло Прокопович був суворим батьком. Але і не дуже-то балував своїх дочок, маленьких Тасю і Катю. Будучи від природи дуже добродушною людиною, він взагалі любив дітей. Часто буваючи у відрядженні в Москві, без подарунків додому не повертався. “Раніше багато чого було дефіцитом, – розповідає Катерина Михайлівна. – Пам’ятаю, привіз тато з столиці шикарний надувний м’яч, з різнокольоровими смужками. Це було для нас таке щастя. Але прийшла подружка і розрізала лезом м’яч. Вона втекла, а переді мною залишився лежати шматочок кольорової гуми. Це врізалося мені в пам’ять на все життя. Я так гірко плакала …”.
У вільний від роботи час сім’я Аношкіна намагалася виїжджати на катері по Дніпру в район Щурівка. Часто бували на природі, де збирали гриби, або глава сім’ї рибалив з друзями на річці Оріль. Традиційно Михайло Прокопович возив Тасю і Катю на море, і в Москву на Кремлівську ялинку.
“У нашому домі завжди були і собаки і кішки. Тато їх обожнював. Але через дефіцит вільного часу він не міг з ними довго возитися, як того хотів би”, – говорить Катерина Михайлівна.
Вдома у Аношкіна велика бібліотека. Михайло Прокопович читав дуже багато літератури і преси. Улюбленими поетами були Володимир Маяковський і Олександр Блок. Напам’ять цитував багато їхніх віршів. Фантастику він теж читав, але це не було улюбленим заняттям. Його тягло до всього реального, проблемного, інформаційного. Любив співати з дружиною, Поліною Миколаївною, російські народні пісні, яких знав дуже багато.
У сімейному колі директор ПХЗ намагався не обговорювати питання пов’язані з роботою. Про роботу тільки на роботі – таким був його принцип. Хоча за службовим обов’язком йому доводилось зустрічатися з багатьма відомими людьми. І не тільки на підприємстві, а й удома. Катерина Михайлівна згадує, як у них в гостях побував актор, тенісист і спортивний коментатор Микола Миколайович Озеров. “Дуже цікава особистість. З ним так легко було спілкуватися. Він тоді приїжджав на тенісний турнір імені батька”, – говорить Катерина Михайлівна.
Зустрічався М.Аношкін з Генеральним Секретарем ЦК КПРС Л.І.Брежнєвим, Першим Секретарем Компартії України В.В.Щербицьким, міністром атомної енергетики Ю.П.Славським і іншими високопоставленими чиновниками. І з усіма ними він підтримував дружні стосунки.
У Михайла Прокоповича Аношкіна була чудова, ідеальна пам’ять. Пам’ятав усіх своїх підлеглих по імені та по батькові. У спілкуванні був простий і доступний усім бажаючим поспілкуватися.
Але нічого не буває вічним. Аношкін в 1976 році пішов на заслужений відпочинок. Вже будучи дуже хворим, М.Аношкін постійно цікавився проблемами як підприємства, так і його працівників. Ніколи не скаржився на долю. Єдине про що він шкодував, так це те, що не встиг побудувати льодовий палац. Він уже практично домігся було фінансування на нього. Але почав розвалюватися Радянський Союз і ідея так і залишилася на папері. Про недобудовану ковзанку ще до недавна нагадував фундамент, який можна було бачити навпроти плавального басейну “Прометей”. Та скоро ми побачимо льодову арену, яку вже будують на цьому ж місці.
Можна констатувати, що Михайло Прокопович і Поліна Миколаївна Аношкіни прожили щасливе життя. Їм пощастило навіть у тому, що обоє народилися 14 жовтня 1907 года! Всього лише кілька місяців він не дожив до свого “золотого” весілля. Михайло Аношкін помер в 1995 році. Але пам’ять про народного директора ПХЗ живе і понині. Його ім’я носить колишня вулиця Ленінградська. А 14 жовтня 2007 року на фасаді будинку, в якому колись знаходилося кафе “Аеліта”, в честь 100-річчя Почесного громадянина міста М.П.Аношкіна була встановлена пам’ятна дошка.
