ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ МОРОЗОВ: “ПРО ТЕ, ЩО Я ОТРИМАВ ЗВАННЯ ЗАСЛУЖЕНОГО ТРЕНЕРА, ДІЗНАВСЯ ЗІ “СПОРТИВНОЇ ГАЗЕТИ”

1 жовтня Заслуженому тренеру України з академічного веслування Володимиру Михайловичу Морозову виповнилось 67 років.

Мама, Ольга Опанасівна Морозова (Володимир залишив собі її прізвище) працювала перукарем. Після військової служби батько, Михайло Іванович, все життя віддав роботі в мартенівському цеху № 3. “Фактично мене виховував старший брат Валерій, – розповідає Володимир Михайлович Морозов. – Він навчався в металургійних технікумі. В ті часи майже в кожній групі була команда веслярів. Брат виступав у вісімці. З десяти років він брав мене на водну базу, де я виконував роль стернового. Довелося і на шлюпці ходити. Але спочатку була боротьба. Її ази мені передав Лев Рудольфович Єжевський. Потім став займатися баскетболом у Ростислава Водоп’янова. Та вже з сьомого класу почав серйозно займатися веслуванням у Анатолія Михайловича Маркіна. Так як з`явилися дворазові тренування і я вже став їздити на змагання, навчання в сімнадцятій школі стало даватися все важче і важче. Хоча за любимі історію і фізкультуру продовжував отримувати грамоти”.

Першими офіційно великими змаганнями, які виграв Володимир Морозов стала обласна першість Центральної ради “Авангард”. “Вся наша четвірка складалася з однокласників, – згадує В.Морозов. – зі мною виступали Леонід Тихомиров, Сергій Ярещенко, Володимир Неклеса. Постійно був одні і ті ж партнери. Лише одного разу змінився спортсмен. Іноді ми сідали до вісімки. Хоча веслування в той час в місті було і масове, але майстерністю не надто блищало”.

У 1971 році Володимир вступив в Дніпродзержинський індустріальний інститут імені М.Арсенічева. Та навчався недовго. Вважаючи, що металургія не для нього, кинув заняття. В 1973 році Морозова забрали в армію в топографо-геодезичні війська. Військова частина знаходилася в Кременчуці. Знаючи, що юнак займався веслуванням, командування перевело його в столицю, де до демобілізації Володимир Морозов захищав кольори Київського СКА. Повернувшись до рідної домівки Морозов пішов працював слюсарем-складальником теплообменнніков на Баглійський завод котельно допоміжного обладнання і трубопроводів. Навчався у Дніпропетровському інституті фізкультури. Після його закінчення став працювати тренером.

“Тільки тоді я зрозумів, що треба працювати тренером”

“На ДКХЗ було вільне тренерське місце, і я попросився туди, – говорить В.Морозов. – На водній базі пішло все якось легко і просто. Буквально через рік мої вихованці 18-річні Саша Охріменко, Олег Медведєв, Сергій Глушков і Володя Строєв на чемпіонаті СРСР стали срібними призерами. Це мене здивувало, за рік такий успіх. Адже до цього вони тренувалися в різних видах спорту. Тільки тоді я зрозумів, що треба працювати тренером. Хоча сам ще займався з Віктором Небосенко веслуванням. Приходили з роботи, сідали в човен і веслували, чисто в своє задоволення. Тому скажу чесно, особливих успіхів як весляра у мене немає”.

Зірковий тренер

Та якщо Володимир сам не став успішним веслярем, то волею долі він отримав статус зіркового тренера. Спортивні успіхи не заставили ждати. Все частіше і частіше його вихованці стають відомими не тільки в Україна, а і на теренах Радянського Союзу. Та й і особистому житті були радощі. У 24-річному віці у Володимира Морозова вже з’явилася дитина. Сім`я отримал на вулиці Матросова двокімнатну квартиру. “Якось викликав директор ДКХЗ Власов і запитав, що мені треба як тренеру. Я відповів, що потрібна водна база. Почали будувати. Не цуралися допомогати і спортсмени. Ми раненько приходили на будівництво і підносили цеглу. Вклали багато праці. А потім прийшли “господарі”, і зараз бачимо на що перетворили дитячу водну базу (зараз там ресторан “Літо”, – прим. автора)”.

 

Поруч з новобудовою вже була водна база “Дзержинка”, то й не двивно, що частенько змагалися між собою спортсмени ДКХЗ і ДМЗ. “Мене примітив керівник СК “Дзержинка” Зубрицький, який настирно і довго запрошував перейти до них. І врешті-решт, коли Володимир Маркін пішов на ПХЗ, я погодився перейти, – пояснює тренер. – Одночасно в 1976 році мене запросили працювати в обласній школі вищої спортивної майстерності. Для нас було дуже добре, тому що ми з спортсменами залишалася на “Дзержинці”, але фінансування команди йшло з області. Першими, з ким мені довелось працювати на Дзержинці” стали веслярі-коксохімівці Юрій Богданов, Юрій Віннік”, Олександр Коновалов. Якщо згадувати спортсменів, яких я набрав і став виховувати вже на новому місці роботи, то це Світлана Тараба і Марина Кучмій”.

Володимира Морозова умовив працювати з дівчатами старший тренер збірної України Герман Іванович Ушаков, який шукав помічника для підтовки команд в участі на чемпіонатах світу, Європи і Олімпійських ігор. “Хоча у мене на той час був дуже перспективний і сильний дует Олександр Дідков – Володимир Заволинець, які неодноразово ставали чемпіонами Радянського Союзу серед дітей, юнаків, їздили на зарубіжні змагання. Але хлопці пішли в армію, та й умови, які запропонував Ушаков були дуже вигідні, підштовхнули прийняти рішення готувати тільки дівчат, – продовжує розповідь В.Морозов. – Через два роки Тараба і Кучмій виграли декілька разів чемпіонати СРСР. Їх і мене взяли до складу збірної країни. Потім з`явилися сестри Олена і Ірина Заходайло з Верхівцевого, зовсім ще юна Олена Ронжина. Українські тренери почали віддавати своїх спортсменок, щоб я їх тренував. Так у мене стали працювати десь дванадцять дівчат”.

“Четверте місце для мене це програш”

Вісімка під керівництвом Морозова декілька разів ставала чемпіонкою Союзу серед дітей і юнаків. Пізніше, ставши чемпіонами Союзу серед дорослих, поїхали до Австралії на чемпіонат світу. “Ми виграли Союз ще раз і в кінці 1980-х років поїхали на місяць в Америку, – згадує тренер В.Морозов. – Нас спеціально запросили на масові тренування, де виступали 120 вісімок. В цей час Ронжина в четвірці парній виграла першість СРСР серед дітей, а на чемпіонаті світу стала другою. Я її взяв в дорослу групу. І вже 18-річна Олена виграла дорослий чемпіонат Радянського Союзу. У 1992 році вона поїхала на Олімпіаду в Барселону. Вісімка трохи програла. А Ронжина в двійці з Анною Мотричко стали сьомими. Це була моя перша Олімпіада. Згодом Мотричко, старше на 10 років Ронжиної, припинила виступи. Розпалася і вісімка (хто заміж вийшов, хто вступив на навчання). Ми зробили четвірку парну збірної України, яка на чемпіонаті світу стала бронзовим призером.

 

А через два роки на Олімпіаді в Атланті вони були другими. До Сіднейської Олімпіади підійшли в дуже добрій готовності. Але захворіла напарниця, довелося Ронжину пересаджувати на інший номер. І вони фінішували четвертими. Ми були сильно засмучені. Але ж могли стати і призерами. Четверте місце для мене це програш. А Афінська Олімпіада взагалі прибила нас. Медалі ми-то отримали. Приїхали додому. І тут повідомляють, що через допінг у нас забирають медалі. І найголовніше, що нікого ж не покарали. Я розумію, якщо зловили, то покарайте. Олефіренко хоча і тренувалася у мене два роки, але у неї був особистий тренер з амбіціями. Вона сказала, що не знала сама, що робила. Могла і не писати які препарати приймала”.

В.Морозову вдалося переконати профком ДМК, що вони ще здатні нарощувати свій потенціал і показувати стабільно високі результати, створивши Центр для підготовки спортсменів на змагання самого високого рівня. “Нам дозволили взяти на ставки в Центр десять чоловік, клуб надав дуже хороші умови, – розказує Морозов. – Багато спортсменів з України стали до нас проситися. Приїхали з Харкова Яна Дементьєва, з Миколаєва Тетяна Колесникова. Вийшовши заміж за нашого весляра Олексія Кириченка, з Дніпропетровська переїхала Анастасія Коженкова. Після закінчення навчання в Київському спортінтернаті повернулася додому Наталія Губа”.

І вагомі результати пішли знову вверх. В 2005 році наша четвірка парна за підсумками трьох етапів Кубку світу була другою, перемогла у королівській регаті в Хейнлі (Великобританія), в 2007 році виграла чемпіонат Європи. Одночас в складі команди сталися зміни. Після четвертої для неї Олімпіади Олена Ронжина вирішила завершити свою кар`єру, розпрощалися з Олефіренко. Залишилися Колесникова і Дементьєва. До речі, на Пекінській Олімпіаді з нашого Центру виступала лише Дементьєва, яка була сьомою у двійці.

У 2010 році наша четвірка впевнено виграла чемпіонат світу, пройшовши без напруги всього дві гонки. Пішла Наталя Губа, впали результати у Тані Колесникової. Довелося збирати новий склад четвірки. До Дементьєвої і Коженкової додали Олену Буряк з Миколаєва і Катерину Тарасенко з Дніпропетровська. “За рік до Олімпіади в Лондоні ми виступали на чемпіонаті світу в Новій Зеландії, – згадує Морозов. – На озері була така велика хвиля, що берегів не було видно. І в гонці наш екіпаж йшов попереду. Але другий номер екіпажу Буряк втратила весло. І хоча воно швидко знайшлося, та ритм було втрачено і нас обігнали німкені. Ми приїхали другі, хоча в той момент були на голову сильніше суперниць. На Олімпіаду ми взяли замість Олени Буряк киянку Наталію Довгодько, яку я виховував з 14-річного віку. Ця команда в Олімпійський рік не програла жодного старту.

 

Наші були всі етапи Кубка світу, чемпіонат світу і Європи. Зрештою дівчата стали “золотими” і на Олімпіаді. Найцікавіше, що другий етап Кубка світу був в Швейцарії. Береги озера де проводилася регата сильно заросли кущами. Я пройшовся вздовж озера, щоб подивитися не сам фініш, а метрів за 500 до нього. Дивлюся, їде мій екіпаж, а поруч нікого. Я став кричати, підганяючи їх. А потім через 7 секунд з’явилися всі інші суперники. Наші дівчата дуже впевнено пройшли дистанцію і перемогли. Всі тренери дивувалися фактурою наших спортсменок: всі рослі, але худі, ні жиринки. Але у мене була своя методика тренувань”.

Не знайшов спільної мови з менеджерами

В 2012-2013 роки В.М.Морозов працював головним тренером збірної України. Але подав заяву і покинув тренерський пост. “Пішов через те, що змінився міністр спорту Сафіуллін. Я з ним був у прекрасних стосунках, – розповідає Заслужений тренер України. – Він завжди цікавився, що мені потрібно для поліпшення результатів команди і завжди йшов назустріч. Питав, медаль буде? Я ствердно відповідав. і мені надавали вс, що було необхідно для тренувального процесу. А потім прийшли менеджери. А що з ними можна було говорити, якщо він не розумів свого завдання. Працювати в цьому колективі стало незатишно, я зрозумів, що не зможу спрацюватися. Тому пішов. Став працювати в Центрі разом з молодим тренером, готуючи нове покоління “академіків”. Набрав легкоатлетів, плавців. Але для них це виявилося важкою роботою. Тоді я пішов іншим шляхом. Набрав молодих хлопців, років по 14-15. Хоча вони і в інтернаті навчаються, але у мене займаються. Я пропрацював на “Дзержинці” 40 років, а мене зараз не пускають навіть на територію водної бази нові господарі ДМК. Ворота на замку, елінг опечатаний. І кричать “Це все наше!”. Хоча човна ми правдами і неправдами самі купували. А тих човнів, які завод ще в 60-70-х роках минулого століття придбав, давним давно вже немає. Навіть двигун для човна, мій особистий, теж опечатаний. Тому я звідти пішов”.

Варіанти для ДЮСШ

Парадоксальна складається ситуація з ДЮСШ. Тренери самовіддано готують спортсменів. Та після закінчення спортшколи, спортсмен не має права навіть відвідувати тренування, для підтримки форми. “Коли на “Дзержинці” був Центр ми постійно готували олімпійців. На всі Олімпіади після Барселони хоч хтось, але брав участь в них. І не тільки веслярі, а й важкоатлети, гімнасти, легкоатлети, – згадує В.Морозов. – А зараз навіть претендентів немає. А чому? Вони виросли, а йти нікуди. Я пропоную відкрити при одній із міських ДЮСШ Центр підготовки олімпійських видів спорту. Взяти найсильніших атлетів (борців, плавців, боксерів і т.п.) і пару тренерів, які будуть працювати з ними. Другий варіант. Взяти місту колишню базу “Цирконію” на свій баланс. На ній зібрати всіх міських тренерів-водників, які туляться зі своїми спортсменами по всьому місту хто де, сплачуючи чималі гроші за оренду приміщень. Акумулювати все в одному місці. Для міста це буде достатньо. І будуть результат”.

“Хочу, щоб мої діти займалися спортом”

Такі тренери-самородки, як Володимир Морозов, є не у кожній країні. То й не дивно, що за ними завжди “полюють”, намагаються переманити. Майже на кожних крупних міжнародних змаганнях тренеру з України пропонували підписати контракти на підготовку команд з різних країн. “Раніше були пропозиції очолити збірну Росії. Мені навіть зараз росіяни пропонують читати лекції в Москві. Часто запрошували тренувати команди Китаю, США. Але у мене велика проблема зі знанням англійської мови. Та й четверо дітей…, – пояснює тренер В.М.Морозов. – Зараз дуже багато доводиться приділяти уваги вихованню своїх молодших доньок, яких треба возити на тренування в Дніпро. Все встигнути дуже важко. Вони вчаться, тренуються. Я по молодості поїздив багато. Зараз хочу, щоб мої діти займалися спортом. Альона закінчує вчитися в Дніпрі в спортінтернаті, тренується у Анатолія Грабко. Вона кандидат в майстри спорту з веслування на байдарці, була призеркою юнацького чемпіонату України. Я завжди мріяв, що дитина повинна пройти декілька етапів занять спортом: займатися спочатку акробатикою, потім навчитися плавати, тренуватися легкою атлетикою, а вже потім перейти в якийсь ігровий вид спорту. Моя наймолодша дочка, тринадцятирічна Маргарита, пройшла всі етапи і зараз тренується у Юрія Петровича Мокієнко баскетболом. Ми її возимо в Дніпро на тренування. У складі збірної Дніпропетровської області дівчинка три роки виграє Україну серед гравців 2005 і 2006 років народження. І паралельно займається легкою атлетикою. В ідеалі веслуванням треба починати займатися з 15-16 років. Коли вже є витривалість, сила, пристосованість до монотонності”.

На звання Заслуженого тренера претендував раніше

Звання Заслуженого тренера УРСР Володимир Михайлович Морозов отримав в 1989 році за виступ жіночої вісімки, яка виграла чемпіонат СРСР.

 

“На це звання я претендував значно раніше, коли мої хлопці вигравали чемпіонати СРСР. Але тодішній начальник управління спорту вважав, що я ще молодий для такого почесного звання. Він говорив, я дам тобі Заслуженого тренера, а ти підеш. Ти ще молодий, тому продовжуй працювати. Я звик, що тільки обіцяють, але не дають звання. Про те, що все-таки присвоїли Заслуженого тренера УРСР я дізнався з “Спортивної газети”.

 

А в серпні 1996 року Президент України Леонід Данилович Кучма мені особисто вручив посвідчення “Заслуженого працівника фізичної культури і спорту України” за особистий внесок в підготовку і успішний виступ українських веслувальників-“академіків” на XXVI літніх Олімпійських іграх в Атланті”. До речі, таке звання серед спортивних працівників в Кам’янському має тільки Володимир Михайлович Морозов.

У 2012 році він був визнаний кращим тренером року в традиційному конкурсі України “Людина року”. У тому ж році Морозов став “Почесним громадянином Дніпродзержинська”. І що найцікавіше, його дружина Олена Ронжина теж має це почесне звання, яке вона отримала в 1998 році.

В нинішній бурхливий, швидкоплинний час, навіть коли випадає вільна хвилинка дозвілля, не завжди є можливість приділити увагу своїм вподобанням. “Раніше багато читав детективної літератури. А зараз не встигаю навіть ознайомлюватися зі спеціалізованою літературою. Я з багатьма тренерами і спортсменами в хороших відносинах. Тому, коли хтось із них випускає свою книгу, намагається інформувати мене про це. Іноді висилає на пам’ять екземпляр”, – резюмує нашу бесіду Володимир Михайлович Морозов.

ДОСЬЄ

Морозов Воолодимир Михайлович.
Народився 1 жовтня 1953 року в Дніпродзержинську.
Заслужений тренер УРСР з академічного веслування (1989).
Заслужений працівник фізичної культури і спорту України (1996).
Кращий тренер року в Україні (2012).
Почесний громадянин Кам`янського, тоді ще Дніпродзержинська (2012).

Автор Віктор КУЛЕНКО.