Заслужений тренер України з плавання  Галина Василівна Вишницька 13 березня відзначає свій день народження.

Ностальгічні спогади

“Дуже добре пам’ятаю своє щасливе і в той же час важке дитинство. Пригадую його часто, як щось світле, безтурботне, млосно радісне, – розповідає з нотками ностальгії в голосі Галина Василівна. – Назву наше селище Торфоболото отримало через знаходження в цьому районі покладів торфу, який використовували для палива спиртзаводу, побудованого відразу після війни. Видобуток торфу вимагав багато робочих рук і фахівців, тому люди до нас приїжджали з різних кінців СРСР. Закриваю очі, і переді мною велика машина, яка повільно рухається по місцевості. В кінці неї на екскаватор вручну лопатами з двох сторін люди накидали рідкий чорний торф. Потрапляючи в ємність і перемішуючись в масу – виходили брикети, які викладали на дошки для висихання. Ми, діти, не тільки спостерігати за таким видовищем, але і намагалися допомагати “катати” вагонетки. Внаслідок такого копання позаду машини залишався глибокий в півтора-два метри кар’єр, який поступово наповнявся водою. Ось там і проходило моє навчання плаванню”.

 

Галя Прокоф`єва ліворуч.

В післявоєнний час дуже не вистачало чоловічих рук для відбудови зруйнованих об`єктів, як в містах, так і селах. “Селище наше було побудоване наспіх, будинки низькі непоказні. Та й коштів потрібних не було, – згадує Г.Вишницька. – Але наш будинок виглядав більш менш благополучним. Батько, Василь Тимофійович, повернувся з фронту хоч і контужений, але зміг завести господарство. Допомагали йому наша мама, Степанида Микитівна і мої четверо сестричок: Євгенія, Антоніна, Валентина, Тамара. Тато був майстер на всі руки. Будинок будував сам. Згодом звів і другий будинок з високим фундаментом, великими вікнами, високим ганком і верандою.

Будинок Прокоф`євих.

У нас була корова, вівці, гуси, великий яблунево-грушевий сад. Так що в дитинстві ми непогано харчувалися в порівнянні з іншими дітьми. Коли батько завів ще і бджіл, то завжди пригощав усіх, хто приходив до нас в гості. А ще тато “катав” валянки з овечої вовни. А ми вечорами допомагали йому “затирати” шерсть, розкладену на викрійці для майбутніх валянок. І ось таким “виробам” міг позаздрити будь-хто: акуратні, розмір в розмір, теплі. І меблі тато робив своїми руками. У нас завжди на видному місці стояв верстак. Батько якось змайстрував мені лижі. Але тренуючись на них їздити, я зламала лижу. І як не просила зробити нову – він відмовлявся. Незважаючи на чотирикласну освіту, тато був розумний, читав газети, любив ходити до сусіда слухати радіо (більше ні у кого такої розваги не було), де передавали новини, театральні постановки. Водночас батько був жорсткою людиною, вимогливою, ласки ми не знали. Слова “ні”, на його прохання щось зробити, у нас взагалі не існувало. Тому будь-яку роботу, а її було дуже багато, ми виконували бездоганно і беззаперечно. Влітку сушили сіно, складали в скирти, стежили за польотом бджіл, щоб не дай Бог рій не втік з вулика. Бджоли іноді нас кусали, але це було нормою.

Батько був жорстким і по відношенню до мами, жінки абсолютно протилежного характеру – тихої, спокійної, якоїсь інтелігентної, дуже люблячої нас. Матуся не працювала, а виховувала нас як вміла. Навчила мене шиття (батько привіз з фронту швейну машинку), в’язання, вишивання. Батько часто пив, списуючи це все на контузію. Він міг і руку підняти на матір. І тим не менше я вдячна йому за те, що він навчив мене працювати, а це головна риса мого життя, за дисципліну, порядок, вміння доводити будь-яку справу до кінця”.

Поруч з житловими будинками в селищі Торфоболото виріс двоповерховий будинок для приїжджих. “Завдяки цим людям в центрі селища з`явився великий спортивний майданчик, що включав футбольне поле, волейбольний майданчик, – розповідає Галина Василівна. – Там же знаходилися турнік, канат, стрибкова яма та інші спортивні споруди. А ще була крокова карусель – високий стовп, на ньому зверху ставилася “тарілка” з якої звисали чотири каната з петлями. Ми залазили в петлю, розбігалися і робили бігаючи по колу гігантські кроки. А ще поруч стояла альтанка з плитою, на якій жінки варили варення. Все це створювало затишок і радість”.

Шкільні роки

З різних причин Галина Прокоф`єва вчилася в декількох учбових закладах. Школа з чотирма початковими класами знаходилася в селі Верховиніно, що за три кілометри від Торфоболота.

Учениця Галя Прокоф`єва.

“Ходьба в ранньому віці не вважалася обтяжливою, а навпаки. Щебечучи, юрбою ми непомітно для себе проходили цю відстань і в дощ, і в спеку, і в морози, – згадує співбесідниця. – До дрібниць пам’ятаю цей період, особливо напередодні вихідного дня, коли нам на неділю видавали лижі. Для мене то було якесь щастя. Першу мою вчительку звали Антоніною Василівною. Пам’ятаю її як крикливу жінку, що не давала мені зосередитися на завданні, особливо арифметиці. Напевно, тому мені цей предмет і давався важко. А ось літературу, письмо і всі гуманітарні науки я любила. Можливо тому ще в ранньому віці я хотіла стати педагогом, твердо вирішивши закінчити інститут. Мета була поставлена і я намагалася вчитися добре. Була хорошисткою, ось тільки трійка з математики псувала мій щоденник, в якому червоніли п’ятірки з граматики (красиво виводила літери), праці, дисципліни, співу, малювання, фізкультури. Ці оцінки я отримувала протягом всього навчання в школі. А ще в першому класі до нас в селище з Ленінграда приїхала дівчинка-першокласниця. Вона займалася гімнастикою і показала ряд вправ. Що послужило для мене поставити фізкультуру в пріоритетні уроки. Я навчилася робити шпагат, різні перевороти і перекиди. Наші вчителі фізкультури вели уроки грамотно, розвиваючи в нас гармонійність. Взимку – лижі; весна, осінь – біг, стрибки, силові вправи з предметами, обов’язковим підтягуванням на перекладині. Я брала участь в обласних змаганнях з лиж, легкої атлетики. Вела громадську роботу: староста класу, голова ради піонерської дружини, оформляла класну газету, писала для неї статті, щось підмальовувала. Обов’язковими була участь в суботниках, допомога в збиранні врожаю на колгоспних полях. Ця громадська робота тривала і під час становлення мене як тренера. Декілька років, коли була старшим тренером, вибирали в жіночу раду, вела якісь роботи. Тепер я розумію, як це заважало тренерській роботі”.

 

Галина Прокоф`єва (ліворуч від баяніста) активно співала в шкільному хорі.

З п`ятого по восьмий клас Галина навчалася в різних школах. І тут вона брала активну участь і у спортивних змаганнях, і в художній самодіяльності (в парі з подружкою виконувала акробатичні етюди, співала в хорі, а одного разу виконувала соло). “Ось так мені хотілося жити повноцінно, відчуваючи, що ти приносиш нехай і маленьку, але радість іншим”, – пояснює Галина Вишницька.

 

 

Галина Прокоф`єва (№ 39) любила займатися легкою атлетикою.

У 1962 році дівчина поступила в районну середню Бежаницьку школу, що знаходилася в 18 кілометрах від дому. “Мене поселили в гуртожитку. Додому їздила автобусом на вихідні, – розповідає Галина Василівна. – Дуже добре пам’ятаю уроки з фізкультури. Повноцінні, в обов’язковому порядку форма, і присутність всіх учнів без виключення. Після уроків я залишалася на тренування з легкої атлетики, лиж, гімнастики. У нас була організована невелика група легкоатлетів, з якими займався майстер спорту з важкої атлетики Лев Никифоров, студент третього курсу Державного ордена Леніна інституту фізичної культури імені П.Ф.Лесгафта, уродженець цього ж району. Впродовж трьох років він рекомендував мені поступати в цей інститут”.

“Напружувало те, що предмети вели або професора, або Олімпійські призери”

Закінчивши школу, Галина поїхала з подругою в Ленінград, хоча ще остаточно не визначилася в який вуз буде поступати. Разом з атестатом їй видали залікову книжку для вступу в інститут імені Лесгафта. “І треба ж було статися (тепер я з вдячністю згадую), що прогулюючись по проспекту, навіть не підозрюючи, що поруч потрібний інститут, я зустріла Льва Никифорова, який стояв біля його воріт. Він різко схопив мене за руку і швидко завів до приймальної комісії, сказавши: “Цю дівчину треба обов’язково записати в списки абітурієнтів”. Так почалося моє студентське життя. А чому плавання? Швидше за все там був недобір. Я теж тоді здивувалася, але мені сказали: “Навчимо. Можна бути хорошим спортсменом, але поганим тренером”.

 

На тренуванні в басейні. Галина Прокоф`єва третя ліворуч.

У групі було багато таких же як я, що бадьорило і не лякало. Уроки, а точніше технічну сторону у нас вів Олександр Михайлович Шульман, заслужений майстер спорту СРСР, а також В.Ф.Китаєв, рекордсмен країни з плавання на боці. Вечорами з нами проводив тренування В.С.Васильєв. Перший рік навчання був дуже важким і фізично і морально. Нові люди, нові викладачі. “Напружувало те, що предмети вели або професора, або Олімпійські призери, – згадує тренер з плавання. – До того ж у мене був сільський акцент, щось між російською і білоруською мовами. При відповідях я часом соромилася цього, тому губилася, плуталася і це зіпсувало мені оцінки предметів на першому курсі. Ну, а далі все налагодилося, увійшла в режим студентського життя, а держіспити здали майже на відмінно. І в інституті я брала активну участь у студентській самодіяльності. І в плаванні стало все виходити. Ноги-то мої були сильні, рухливі, широкі стопи, які швидко мені допомогли”.

Хвороба завадила виконати норматив майстра спорту СРСР з підводного орієнтування

В спортивному житті Г.В.Вишницької було ще і підводне орієнтування. Під час навчання на другому курсі, паралельно зі спортивним плаванням, ввели нову дисципліну – підводне спортивне орієнтування. Амуніція – це два кисневих балона, ласти і лаг (прилад для орієнтування градусів напрямку руху і метражу). Невелике відхилення в градусах під водою, і ти вже запливеш за межі схеми спрямованого руху.

Студентка інституту імені Лесгафта Галина Прокофєва займалася підводним орієнтуванням.

“Перші тренувальні заняття ми проводили на зборах на інститутській базі в Кавголово, – розповідає Галина Василівна. – Це була ранньою весною, при низькій температурі води в озері, яка була темною, що ускладнювало пошук “буйків”, потрапляння на фініші в так звані “ворота”. Але у мене виходило практично все, завдяки швидкості ніг (на витягнутих руках ми тримали прилад). Через три роки я вже виконала перший дорослий розряд і була включена до складу збірної команди одного з ленінградських колективів для участі у всесоюзних зональних змаганнях в Севастополі. Але мені не пощастило. Після трьох видів змагань я мала можливість виконати норматив майстра спорту СРСР. А до четвертого (найпростішого для мене) через хворобу (піднялася температура) мене не допустили … Так, я не досягла високих результатів, але зусилля і старання допомогли мені в подальшому стати Заслуженим тренером з плавання”.

“Колектив фізкультури № 19”

Після закінчення інституту випускникам дали можливість вибрати міста Радянського Союзу , де вони в подальшому можуть працювати. “Мене спокусив Дніпродзержинськ під кодовою назвою “колектив фізкультури № 19”, де завершувалося будівництво нового 50-метрового басейну, – пояснює Галина Василівна. – Такий великий басейн в такому малому місті – це круто! Важливою для того часу була і обіцяна зарплата в 115 рублів. Ну, а особисто для мене це ще й південь, тепло, близьке море, кавуни, дині… Записалося нас вісім чоловік. Але потім виявилося, що директор ДЮСШ СК “Прометей” Олександр Трохимович Ступак, який особисто приїжджав до Ленінграда по набору, сказав, що треба всього чотири людини (два чоловіки і дві жінки). В результаті в останній момент відмовився на користь Мурманська Володимир Александров. І поїхали в Дніпродзержинськ тільки я, Лідія Іванівна Гладкова і Костянтин Петренко.

Зустріли нас добре, влаштували в гуртожитку в кімнатах на двох. І з вересня 1968 року почалася наша робота. Але не в 50-метровому басейні, а в “жаб`ятнику” … маленькому басейні довжиною 12,5 метра і на дві доріжки з красивою назвою “Дельфін”. Цей комплекс знаходився недалеко від СШ № 9. З одного боку лазня, з іншого басейн. Але вже 12 березня 1969 року відбулося відкриття великого басейну “Прометей”. А до цього часу у мене пройшли початкове навчання дві групи дітей, які згодом були переведені на велику воду”. Першими вихованцями молодого тренера стали А.Марушков, А.Бацко, С.Кандибайло, М.Назаренко, Микола Шуляк.

Була Прокоф’єва – стала Вишницька

У квітні 1969 року Галина вийшла заміж, змінивши своє прізвище з Прокоф’євої на Вишницьку.

Молода сімейна пара Вишницьких – Іван і Галина.

“У нас з майстром спорту з боротьби Іваном Вишницьким в 1970 році народилася Анжела. Але перерва в спорті була не велика, – розказує тренер Г.Вишницька. – Коли доньці виповнилося вісім місяців я вже повернулася до тренерської діяльності. Тим часом чоловікові дали двокімнатну квартиру на проспекті Леніна в будинку, де був магазин “Придніпровський”. А в 1976 році народився син Альоша. І сина, і дочку я навчила плавати ще в зовсім юному віці. Анжела згодом виконала норматив кандидата в майстри спорту, а Олексій отримав другий розряд. Довгий час обидва займалися спортом – дочка підводним плаванням, син боксом. Зараз Олексій працює за фахом фізичної культури і спорту, а Анжела вихователем, а по вихідним навчає в басейні дітей і підлітків мистецтву плавати. Онука, якому вже 20 років, я теж навчила майстерності плавця. Але Євген виконавши норматив другого розряду, вважав за краще займатися боксом і закінчивши ДКФВ, вступив до Полтавського інфізу”.

В сімейному колі.

 

Йшов час. Учні Вишницької підвищували свою кваліфікацію, виступаючи на обласних, республіканських, всесоюзних змаганнях. “Першим моїм учнем, який став майстром спорту був Анатолій Бацко, – згадує тренер. – Толя учасник всесоюзних змагань на приз газети “Комсомольська правда”, переможець в трьох видах програми першості ЦР ФК і спорту 1980 року. Мені вже присвоїли найвищу тренерську категорію. До збірної області крім А.Бацко входили С.Кандибайло, А.Марушков”.

Перехід на бригадний метод роботи

У 1979 році в басейні “Прометей” почала працювати подружня пара Суботіних, Вадим Олексійович і Іраїда Антонівна, які ввели бригадний метод роботи. “І я стала працювати в цій бригаді (за згодою) на початковому етапі навчання дітей, тобто доводила їх від нуля до другого дорослого розряду, а потім передавала далі, – пояснює Галина Василівна. – Спільно бригадою було підготовлено 40 кандидатів у майстри спорту та 6 майстрів спорту. В кінці 80-х в Дніпропетровську з’явився центр спортивної підготовки олімпійців, де щорічно стали проводити збори кращі юні плавців області, починаючи від другого дорослого розряду серед хлопчиків і першого – серед дівчаток.

Мені, зрозуміло, важко було розлучатися з плавцями, які стали ніби рідними. Але розуміючи всю значимість такої підготовки, де плавець в одному місці поєднує і навчання і спорт, передала досвідченим тренерам цього центру Світлані Михайлівні Толокняннік і Аганесу Хачатуровичу Мкртчану найперспективніших плавців: першорозрядника Дениса Завгороднього, а також Андрія Шпуряку, Олександра Цуканова, Євгенія Малихіна, які мали другі розряди”.

Денис Завгородній – найталановитіший учень тренера Г.В.Вишницької

Галина Василівна Вишницька вважає майстра спорту міжнародного класу Дениса Завгороднього своїм найталановитішим учнем. Після участі Дениса в першості України 1993 року і виконання нормативів кандидата в майстри спорту, з ним став працювати Заслужений тренер СРСР і України Олег Львович Цвєтов. “Звичайно, працювати з таким спортсменом як Денис одне задоволення – працездатний, талановитий, витривалий. Його коронна дистанція 1500 метрів вільним стилем вимагала сили, моральної витривалості, психологічної підготовки”, – пояснює Г.Вишницька. В 1994 році Завгородній приймає участь в різних міжнародних турнірах та чемпіонатах України. В наступному році на цій дистанції, показавши час 17 хвилин 26 секунд, він стає другим на юніорській першості Європи в Женеві (Швейцарія). А в 1996 році Денис Завгородній став чемпіоном України з результатом 15 хвилин 26,8 секунди. При цьому встановивши рекорд країни на 800-метрівці – 8 хвилин 02,24 секунди. Завгороднього включили до складу національної збірної для участі в ХХVI Олімпійських іграх в Атланті (США). Крім цих віх треба згадати і інші вдалі змагання для Д.Завгороднього. Він є: дворазовим переможцем юнацького чемпіонату Європи в Копенгагені (Данія); дворазовим переможцем юнацького чемпіонату Європи в Глазго (Шотландія); бронзовим призером чемпіонату Європи в Іспанії (1997); фіналістом чемпіонату світу в Португалії (1998). Саме за такі заслуги Дениса Завгороднього його перший тренер Галина Василівна Вишницький в квітні 1998 року отримала звання Заслуженного тренера України з плавання.

Галина Вишницька зі своїм учнем, дворазовим чемпіоном Європи Денисом Завгороднім.

Тренерська філософія

Говорячи про свою роботу, як першого тренера взагалі, Галина Василівна Вишницька розділяє навчання груп початкової підготовки на три етапи: садок, школа, доросле життя.

На першому етапі у садок мама приводе дитину за руку до вихователя, з метою пізнання колективу, дисципліни, порядку, режиму і т.д. “Так і у нас – колективна дисципліна, режим, і саме головне – працьовитість, знайомство з іншим, водним, середовищем, – пояснює Заслужений тренер України Г.Вишницька. – І тут-то необхідно тренеру проявити особистісні потреби, а саме: прояв доброти, уваги і чуйності, а також впевненості і внутрішнього спокою. Що в цілому і призводить до досягнення успіхів, а дітям приносить відчуття глибокого задоволення. Я це називаю просто – любити воду. Я ніколи не приховую своєї прихильності до юних плавців і навіть деяке почуття материнства. Обов’язковим, майже щоденним, вважаю зв’язок з батьками. Для мене очі дитини – орган, по якому я читаю його думки, почуття, те, що вона відчуває. Стараюся дати зрозуміти юним плавцям, що вода – друг людини, без якої не було б життя на Землі.

Другий етап – школа, басейн. І ось тут-то не всі юні плавці витримують і навантаження, і дисципліну, і порядок, не кажучи вже про працьовитість. Тренеру доводиться бути не тільки психологом, а й другом, щиро любити свою справу і передавати цю любов дітям, захопити їх більш складною роботою, де проявляються і сила, і воля. Далі навчити змагатися, долати невдачі, похвалити за хороші результати. Ретельно, крок за кроком створювати технічний рівень спортивних здібностей плавця, вчити стартів, поворотів. На цьому етапі спортсмен міцніє, усвідомлює свою значущість, цілі і він вже готовий до виконання нормативів різних розрядів.

Третій етап дорослого життя я не вважаю легким в плані фізичної і моральної підготовки. Тут свої завдання і цілі. Тут спортсмен знає, що він хоче. Він творець і себе, і тренера. Тренер і учень – одне ціле. Не менш важливий на цьому етапі, вважаю авторитет тренера. Спортсмени судять про свого тренера спочатку по його словам, але в кінцевому підсумку – за його вчинками. Правда, у кожного з нас є свої недоліки, “наш борг прагнути до ідеалу”, як сказав відомий американський тренер Джеймс Каунсілмен”.

Досьє
Вишницька (Прокоф`єва) Галина Василівна.
Народилася 13 березня 1946 року в селищі Торфоболото Бежаницького району Псковської області.
Закінчила Державний ордена Леніна інститут фізичної культури імені П.Ф.Лесгафта (1968).
З 1968 року працює в Кам`янському тренером з плавання.
Заслужений тренер України з плавання (1998).
Чоловік майстер спорту СРСР з боротьби І.О.Вишницький.
Діти Анжела і Олексій.

Автор Віктор КУЛЕНКО