ФОТОМАНДРІВКА КАМ’ЯНСЬКИМ-ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКИМ І ЙОГО ОКОЛИЦЯМИ. 1755

 

Ім’я Олеся Сергійовича Завгороднього (1940–2018) сьогодні досить відоме в Україні. Він – чи не єдиний в Україні перекладач з естонської і фінської мов, двічі (1975 та 1989 рр.) нагороджений естонською премією імені Юхана Смуула (в Естонії вона прирівнюється до нашої, національної премії Тараса Шевченка), а 1996 року йому присуджено премію імені Максима Рильського в галузі художнього перекладу. Народився у Дніпродзержинську (нині Кам`янське). Писати почав рано. Цьому сприяло і те, що Олесь виріс у літературній родині. Його батько, Сергій Олексійович Завгородній, був першим повоєнним головою письменницької організації Дніпропетровська, яку очолював двічі: у 1948-60, а потім у 1963-68 рр. Мати Євгенія Меркуріївна – журналіст, автор неопублікованого роману про майже невисвітлену в літературі тему – евакуацію під час війни. То ж не дивно, що писали всі діти у родині: Сашко, двоє братів і сестра. Після закінчення школи Олесь навчався на історико – філологічному факультеті Дніпропетровського університету. Завгородній був перекладачем – митцем. Беручись до роботи, він мимоволі ставав не тільки співавтором твору, а й творчим суперником автора, оскільки зіткнувшись в оригіналі з тим, що не надається до аутентичного перекладу (ідіоматика, фразеологія), постійно шукав нові лексичні вирішення. “Щоб не повторювати одне й те саме слово, мусив синонімізувати”, – зізнавався Олесь. То ж переклади наштовхнули на заняття лексикографією. В цій галузі працював досить грунтовно, уклавши синонімічний словник української мови. Варто тільки побачити картотеку Олеся з тисячами слів, які вишукував, перевіюючи лексичне багатоманіття рідної мови, шукаючи в ній те, що буде справді суголосним оригіналу. Тільки до слова «хурделиця» в його картотеці понад 140 синонімів, близько 50 –ти – до «жайвора», десятки – до слів «чайка», «сонечко» (комаха), «небосхил», «ожеледь», «жаба», «кажан» і т.д. До виписаних звідусіль лексем Олесь додавав і власні словотвори: тишовінь, вітровіння, неокрай, листолет, вітер – шибковгин. Завгородній був майстер створювати неологізми. Його друзі згадують, як він любив «гратися в слова». «Він буквально фонтанував слововинаходами тоді, коли був у доброму настрої». У розділі «Зубоскалики» книги «Лет» є такі комічні словотвори: «драматорг», «плагігад», «мумуари», «регіонодер», «партійне нявчання», «лякарня», «законоудавство», «прибабливий вигляд», «начхальник» та багато інших. Якось йому спало на думку до тотожних понять кожного обраного слова неодмінно писати поезію:

Балакати, базікати, товкти,
заводити, шпинячити, лупити,
морочити, торочити, густи…
А час давно, панове, щось робити!

Олесь Завгородній повторював, що визнає лише три культи: культ матері, культ слова і культ рідної землі. Принципово ніколи не писав «ідейних віршів» (т.зв. «паровозів»). Тому збірка «Вересневий глід», що мала побачити світ у дніпропетровському видавництві «Промінь» у 1981р. була визнана недосконалою й ідейно – шкідливою, попри три позитивні рецензії на неї. Митець залишив по собі досить вагому творчу спадщину: понад тридцять книг перекладів, оригінальних поезій. Однак творчий портрет Олеся Сергійовича Завгороднього буде неповним, якщо не згадати ще одну важливу рису його світогляду – послідовність громадянської позиції. Він ніколи не приховував свої погляди, зокрема, й на болюче національне питання. Зі студентських років разом із Сокульським брав участь у гурті колядників у Києві, аналізував стан української мови в Україні, з групою студентів ходив з листом протесту до обкому КПУ після зняття з екранів х/ф «Сон» (в ролі Шевченка – І.Миколайчук), активно поширював самвидав. А з кінця 1980-х р. він незмінний учасник усіх демократичних мітингів у Дніпропетровську, один із перших, хто в Придніпров’ї здійняв заборонений тоді синьо – жовтий прапор. Олесь Завгородній на верхньому фото.

 

 

Бурхан Валентин Мусійович народився 24 лютого 1937р. в місті Дніпродзержинську (нині Кам`янське). Після закінчення школи поступив до Львівського медичного інституту на стоматологічний факультет. Повернувшись додому пройшов шлях від рядового стоматолога до головного стоматолога-ортопеда управління охорони здоров’я міста. Його із вдячністю згадують тисячі й тисячі дніпродзержинців. Поезія для Валентина Бурхана стала другим покликанням. Його віршам властиві як ліричний настрій, так і громадянська схвильованість долею рідної землі, народу. Громадянська поезія Валентина Мусійовича сповнена любові до рідної землі предків, інтимна лірика, тонкий гумор і їдкий сарказм торкаються найпотаємніших струн душі читача, змушуючи задуматися над минулим і прийдешнім. Бурхан був членом Національного спілки письменників України. Поет багато друкувався в обласній та республіканській пресі, згодом в обласному видавництві почали виходити його книжки поезій. Читачам, особливо тим, хто любить і цінує поезію немає потреби представляти Валентина Бурхана – його вірші постійно друкувалися на сторінках місцевої періодики, він був автором поетичних збірок віршів: «Тривожна радосте моя» (1972), «Рясноцвіт любові» (1980), «Квіти мужності» (1988), «Кохання окличний знак» (1992), «Доброспів», «Жага» (1997), «Материзна», «Місто долі моєї»(2001), «Осіння брость» (2003). Йому належать слова гімну Дніпродзержинська, а одна з вулиць міста носить його ім’я. Був відзначений званням відмінника охорони здоров’я, орденом «Знак пошани», медалями та дипломами, одержав титул “Почесного громадянина” міста. Але не нагороди були головним в його житті. Перш за все – улюблена справа. І ніщо не порівнювалось з відчуттям щастя, коли він бачив добре зроблену роботу і щиру вдячність пацієнтів. І тільки заради цього жив та працював Валентин Мусійович Бурхан. Поет вів активне життя, багато їздив, зустрічався з людьми. Помер Валентин Мусійович 29 червня 2003 року в Парижі під час перебування на медичному симпозіумі. Багато матеріалу про В.Бурхана у музеї школи № 27, де представлені експонати – особисті речі, листування, збірки поезій.

 

 

Газета “Дзержинець” 12 травня 1957 рік.

 

 

Алла Георгіївна Беленко, провідний бібліотекар абонементу Центральної міської бібліотеки ім. Т.Г. Шевченка.
Закінчила Вільнюське училище культури та Харківський державний інститут культури. Пише вірші та прозу. Опублікувала понад 30 оповідань та статей. Член Спілки журналістів України друкувалася у журналах “Єдина”, “Жіночий журнал”, “Твоє здоров’я”, в газетах “А та Ф”, “Відомості”, “Знамя Дзержинки”, “Наш репортер”. Написання, за словами Алли, дає їй позитивні емоції. Спочатку виникає неймовірна радість, коли повідомляють, що розповідь піде у номер. Потім емоції захльостують, коли вона купує журнал і бачить, як художник побачив її ідею. “Я завжди дякую художникам, – каже Алла. – Дехто робить просто чудові ілюстрації, в саму точку”. І, нарешті, коли виплачують гонорар – це теж дуже приємно, тим більше, що вона колекціонує антикварні іграшки та німецьку порцеляну, і гроші завжди потрібні.

 

 

1 квітня 2019 року в Києві в офіційній обстановці вручали нагороди літературної премії імені Миколи Васильовича Гоголя. Диплом лауреата за створення книги “Чужі скарби” отримала Ірина Володимирівна Власенко (її дівоче прізвище – Борушевська). Свого часу вона жила в Дніпродзержинську, вчилася і закінчила із золотою медаллю середню школу № 20. В даний час учитель зарубіжної літератури проживає і працює в Києві.

Текст Віктора КУЛЕНКА.