ФОТОМАНДРІВКА КАМ’ЯНСЬКИМ-ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКИМ І ЙОГО ОКОЛИЦЯМИ. 1263

 

В 1974 році Володимир Іванович Засоба поїхав на ЧАЕС працювати енергетиком, – розповідає його молодший брат Валентин. – Він і запропонував директору атомної станції Віктору Петровичу Брюханову взяти мене на роботу фотографом. Той відразу ж дав згоду. Після “розвідки”, я в грудні 1974 року поїхав до Прип’яті. Жив разом з братом в гуртожитку. А 8 березня наступного року привіз дружину Ангеліну Георгіївну і двомісячну доньку Олю. В Старих Шепеличах у однієї бабусі ми знімали кімнату. Платили символічну суму 20 рублів. Решту грошей за нас доплачували профспілка атомної станції. У мене і у дружини тоді зарплата була по 264 рубля. А якщо враховувати, що підробляв в декількох місцях, то в середньому в місяць я отримував 500 рублів. Адже я мав право працювати за сумісництвом на півставки на двох-трьох точках. Як художник-оформлювач працював в медсанчастині, в продуктовому і промтоварному магазинах. В мої обов’язки входило оформлення всієї наочної агітації на ЧАЕС, а як фотографа – освітлення за все, що відбувалося і на атомній станції, і в Прип’яті. Протягом декількох років я ще працював позаштатним кореспондентом Чорнобильської районної газети “Прапор перемоги”. Мені відразу ж виділили величезну фотолабораторію. Ось так почалися мої трудові будні. Перший блок ЧАЕС пускали при мені в 1977 році. На ЧАЕС я пропрацював до 1984 року. А потім разом з сім’єю поїхав служити прапорщиком в Німеччину. Прослуживши до розвалу СРСР повернувся до Дніпродзержинська. А це наша маленька, але дуже компактна і красива річкова пристань “Прип’ять”. Праворуч сидить мій кум Юрій Бертов. Він працював старшим оператором по завантаженню палива на третьому енергоблоці. Юра якраз в ту трагічну ніч працював і бачив все, що відбувається своїми очима”. Верхнє і всі інші фото з архіву Валентина Івановича Засоби.

 

“Ось так довелося одягнутися, коли я приїхав з Німеччини, і ми з братом Володимиром в серпні 1986 року забирали наші вцілілі речі. Природно після перегляду на радіоактивність дозиметристом. Поїздка в Прип’ять була організована місцевою владою для групи зі ста чоловік – і тільки для тих , хто безпосередньо працював на станції. Перед від’їздом до Німеччини, я як відчував, що щось може статися, і загорнув у поліетиленові плівки все книги, інструмент та інші речі. Весь свій скарб залишив в одній кімнаті, а в другій дозволив жити племіннику і його молодій дружині. Після аварії я отримав 12 тисяч рублів компенсації за двокімнатну квартиру і великий (4х6) цегляний гараж. Правда, поклав гроші в Ощадбанк і під час так званні Павлівської реформи вони знецінилися до 1 тисячі”.

 

“Ось що залишилося від наших квартир – таблички із зазначенням адрес мешканців під’їзду. Поруч зі мною племінник Володимир. Він працював в електроцеху старшим електромонтером. В ту страшну ніч Володя був вихідний і провів його на риболовлі на ставку-охолоджувачі. Повертаючись додому, бачив як рвонуло на енергоблоці. “Все ніби світилося … Все небо … Високе полум’я. Кіптява. Жар страшний”, – розповідав племінник. А вранці 27 квітня він пішов на роботу і разом з начальником зміни Олександром Ліліченко закривали перехідні двері в кабельних тунелях з четвертого до першого енергоблоків”. 2006.

 

Все що залишилося від одного з кращих палаців культури України “Енергетик”, який вміщував 800 глядачів. 2006.

 

Ресторан “Прип`ять” через 20 років після аварії на ЧАЕС. “Страшно й боляче дивитися на кафе “Прип’ять”, яке розташоване прямо в річковому порту. Скільки в ньому проведено першоквітневих вечорів “Гумору і сміху”, всіляких зустрічей, випускних вечорів, весіль (до речі тут ми відзначали день одруження племінника Володі). Це було єдине і улюблене кафе всіх жителів міста”, – говорить В.Засоба. 2006.

Текст Віктора КУЛЕНКА.