Перейти до вмісту
Першокласниця Неллі Колесниченко з білим бантом зліва від учительки Надії Іванівни Масльохи. 1952. Верхнє і всі інші фото з архіву Н.А.Максименко (дівоче прізвище Колесниченко).
“Мій батько Антон Онисимович Колесниченко 1913 року народження був кадровим льотчиком-офіцером, як тоді говорили “Cталінським соколом”, – розповідає Неллі Максименко. – У 1939 році брав участь в збройному конфлікті біля річки Халхін-Гол на території Монголії. А коли 22 червня 1941 року була об’явлена війна з фашистською Німеччиною, він в той же день пішов до військкомату, і вже на наступний день був відправлений на фронт. За розповідями мами, єдиний лист батька з госпіталю (воно у мене зберігається як найдорожча пам’ять про нього) приніс його друг. Він же розповів, що літак, на якому тато був штурманом, збили німці. Але не дивлячись на важке поранення, батько літак посадив, рятуючи екіпаж. Більше мама ніколи цього товариша тата не зустрічала. Я батька ніколи не бачила. Ми навіть не знаємо де він похоронений”.
“Музика народилася разом зі мною, – розповідає Неллі Антонівна Максименко. – Важке післявоєнне дитинство. Мама Олена Ананіївна Колесниченко (на фото), служаща Держбанку, мала чудовий співочий голос. Вона говорила, що “Катюшу”, “Вогник” та інші пісні воєнного часу я чітко і чисто співала з двох років. У загальноосвітній школі № 33, що на ГЕС, я була постійною учасницею концертів і конкурсів в якості солістки. Мене часто нагороджували грамотами. Музичного інструменту не було. У рідної сестри мами, тітки Наді, чоловік був військовий, і привіз для своєї дочки піаніно стареньке. Тому що він весь час переїжджав з гарнізону в гарнізон, мені і дозволили “користуватися” цим інструментом. До вступу в музшколу, я вдома влаштовувала родичам і сусідам концерти. Одним пальцем підбирала відомі пісеньки на радість мамі і гостям. У 10 років мама привела мене тоді в єдину в місті музшколу, яка відкрилася ще в 1947 році в правому крилі СШ № 16. Вступні конкурси в той час були “дикі”. До того ж навчальний рік вже почався. З великим небажанням погодилася мене прослухати комісія разом з директором школи. А я їм такий концерт видала! Почала з танців. Сказали – це не треба, краще співай. А мене і просити щось не треба було. Співала без зупинок все що знала, не могли зупинити. Не пам’ятаю вже що там говорили про мене, але в підсумку взяли в музикалку. Важко було викладачеві мене вчити. Я намагалася довести, що все сама можу, і ноти мені не потрібні. Поки не дійшло до мене, що я нічого не знаю. Але потім все пішло як по маслу”.
Закінчивши навчання, Неллі поступила в Полтавське музичне училище. Потім за розподілом поїхала працювати в музшколу міста Пирятин Полтавської області. На фото. Полтава. Подруги по навчанню Таня, Неллі, Лариса.
Відпрацювавши два роки, повернулася додому і пропрацювала в музичній школі у директора Миколи Григоровича Квака 20 років. Пізніше школа стала називатися п’ятою. Через переїзд на постійне місце проживання на лівий берег перейшла в ДМШ № 4, звідки і пішла на пенсію. Виховала багато учнів. “Головне, намагалася прищеплювати смаки і любов до музики, – розповідає Неллі Антонівна. – Різні були дітки, і ледачі, і працьовиті, з середніми музичними даними і дуже здібні до музики. Багато хто отримав професійні знання, закінчивши музучилища та консерваторії. Пишаюся особливо талановитими учнями, як Таня Фетисова, Галя Козлова, Олена Мамедова, Саша Шмідт, Алла Прожуган, Наташа Костюкова, Іра Байдуж, Оля Чернецька. Багато залишилося фото моїх учнів. Переглядаю іноді і згадую. Як не дивно, пам’ятаю ручки кожної дитини. Ось так пробігло все моє життя в музиці з дітками. Природно, привчала і своїх діток до музики. І дочка і внуки теж закінчили музичні школи. Професіоналами не стали, хоча онук закінчив ще й музучилище. Я вважаю, що найголовніше призначення музичної школи – залучати дітей до прекрасного”. На фото Неллі Колесниченко після екзамену з учнями і директором В.Т.Сєтраковим.
Текст Віктора КУЛЕНКА.
Вам також може сподобатись
