ДАВИДОФФ, СПІЛБЕРГ, МУЛЛОК: ЖУРНАЛІСТКА ЗІБРАЛА 80 ІСТОРІЙ УКРАЇНЦІВ, ЯКІ ЗМІНИЛИ СВІТ

 

Два роки тому журналістка Уляна Скицька, з якою ми колись працювали в одній редакції 24 каналу у Львові, видала книжку «Наші на карті світу» – доволі товсту і красиву. У ній журналістка описала історії 80 українців – або за походженням, або за місцем народження. Це не просто українці, а люди, яких визнав увесь світ, які змінили хід історії, чиї досягнення дивують і вражають, повідомляє https://bituk.media/syuzhet/davydoff-spilberh-mullok-zhurnalistka-zibrala-80-istorij-ukraintsiv-iaki-zminyly-svit/

«Наприклад, історія Спілберга. Хтось, побачивши його в цій книжці, міг би сказати: «Що? Ви там подуріли зовсім, який Спілберг?». Але я знайшла контакти його рідної сестри, запитала дозвіл на публікацію матеріалу про нього із посиланням, що він має українське коріння. І вона дозволила», – розповідає Уляна.

Журналістка багато роботи присвятила пошукам контактів родичів, щоб узгодити інформацію, зібрати фотографії. Героїв її книжки називають американцями, росіянами – ким завгодно, але Уляна доводить, розповідаючи їхні історії, що саме ми маємо найбільше право називати цих видатних людей «нашими».

 

Книжка тільки нещодавно потрапила мені до рук. Але, як на мене, вона ніколи не втратить актуальності. Тому, розпитала Уляну Скицьку про роботу над нею, про те, в кого зі своїх героїв вона закохана і чому робота над книжкою навчила її.

Уляно, що тебе надихнуло на роботу над книжкою?

Книжка – це продовження моїх програм на 24 каналі. Я її не планувала. У мене такий характер, що я краще десь заховаюся, щоб мене не чіпали. Але тут більше вплинуло оточення. Наприклад, я чоловікові розповідала то про одного героя, то про іншого. І ми між собою промовляли: «Нічого собі, так багато є історій про відомих людей, про їхній зв’язок з Україною і неймовірні досягнення. А ми про них не знали і навіть не чули. Про якісь факти ми точно мали б знати ще зі школи, а нам не розповідали». Я думала як журналістка, що людей завжди більше цікавить те, що їх стосується. До прикладу, чому б не розповідати про відомих людей, вказуючи на їхнє українське коріння. Ці герої стануть ближчими. Ми вивчали в школі «піраміду Маслоу», але нам не казали, що обоє батьків Маслоу з Києва. Ми точно вчили про ВВП, але нам не казали, що Саймон Кузнець був з Рівненщини. Нам не казали, що в нього була трійка з математики, а він потім навчився рахувати ВВП США і будь-якої іншої країни і став крутим економістом та лауреатом Нобелевської премії з економіки.

Чия історія стала останньою краплею в рішенні писати книжку?

Мене дуже зачепила історія Джулії Муллок. Це американка українського походження. Вона народилася в США, але її батьки – українці обоє. Вона була принцесою Кореї, і це було не в 16 столітті, де все давним-давно забулося. Я про це випадково довідалася у 2016 році. І на той момент Джулія Муллок ще була живою. Тобто, я думала: «Є така людина, десь живе, вона була останньою принцесою Кореї, а ми про це нічого не знаємо. Це вже в час Інтернету, глобалізованого світу, коли можемо розшукати будь-яку людину і, однак, чомусь ми це проґавили». А там така історія, що можна фільм знімати. Це було нахабне незнання, і мене це спонукало про це все розповісти.

Як ти перевіряла факти українського походження своїх героїв?

Вони не всі акцентують на тому, що є українцями, але біографічні дані ніхто не скасовував. Якщо сказано, що Зіно Давидофф з Чернігівської області, то це територія сучасної України. Ясно, що тоді це була територія Російської імперії… І цим, до речі, пречудово користуються росіяни. Ми такі скромні і думаємо: «Я не знаю, чи ми маємо право називати українцем, бо це Російська імперія і все не так однозначно». Росіяни собі такого питання не ставлять: «Російська імперія – автоматично росіянин. Радянський союз – автоматично росіянин». Але в нас є повне право називати цих людей українцями, так і вказуючи, що вони народилися на території України чи батьки за національністю українці. Нам чужого не треба, але давайте і своє легко не віддавати.

Чому обрала саме 80 героїв із майже 600 програм?На каналі проєкт тривав п’ять років, у мене було 598 історій для програми «Зроблено в Україні». Мені було з чого вибирати. Звісно, програми були не тільки про людей, а й про винаходи, що стосуються України. Самих людей, мабуть, із 300. І. коли маєш список, то серденько завжди підкаже, яка історія вражає найбільше. Це завжди кардіограма до героя. У когось я суперзакохана, а в когось просто цікава історія.

А в кого ти суперзакохана?

Я суперзакохана в українця Роберто Козака. Це історія про те, що один у полі теж воїн. Він народився в Аргентині, але батьки українці, відповідно, і прізвище таке. Працював дипломатом у Чилі в часи Піночета. Тодішня диктатура полягала в тому, що всіх противників режиму одразу запихали в тюрми. Це були тисячі людей. А Роберто Козак часом через підкуп, зв’язки з поліцією входив у контакт, проникав у тюрми, збирав імена людей, складав списки. Потім звертався до всіх можливих посольств і просив надати їм усім візи. Невеличкими групами він визволяв тих людей і відправляв подалі від Чилі. За кілька років він звільнив близько 20 тисяч людей. Одна з жінок, яких він врятував, – майбутня президентка Чилі, Мішель Бачелет. Та сама, яка зараз в ООН керує правами людей і відповідає за звільнення полонених. Його називають латиноамериканським Шиндлером. Ця історія свіжа, її розкопали журналісти The Guardian і зробили дуже класну статтю. До нас вона дійшла повільно і не викликала сильного резонансу. Я списувалася з його сином, а він сказав, що батько ніколи не розповідав про свою діяльність і для них ця стаття теж була відкриттям. Оце титани духу, про яких потрібно розповідати. До речі, його син розповідав, що вони з дружиною прилітали в Україну, у село на Івано-Франківщині, дивилися на могили своїх предків, були там, де колись стояла їхня хата. Мені дуже подобається відкривати цей зв’язок: пам’ятали-приїхали-подивилися-поцікавилися. Або історія принцеси мене теж дуже вразила. Вона, можливо, знала про Україну, але, зважай: народилася в США, пів життя була в Сеулі… Називаєш її українкою, але десь із натяжкою. Але я дивилася про неї фільм, а вона там каже: «Це так неймовірно, мені досі не вкладається в голові, як простa Ukrainian girl from Pennsylvania могла опинитися в корейських палацах і прожити тут». І ти думаєш: «Ого, цій жінці 77 років, вона прожила все життя, не бувши ніколи в Україні. А втім, вона себе називає «українська дівчина з Пенсильванії». Люди якось зберігають свою ідентичність і дух, навіть не бувши в Україні.

 

Але навряд чи вони всі вважали себе українцями…

Мабуть, не всі 80 героїв. Але зараз ми про це і не можемо дізнатися, якщо це не занотовано десь в інтерв’ю. Я для себе вирішила, що уникатиму цього моменту. Якщо знайду факт, то вкажу в книжці, а як ні, то не вигадуватиму. Це як з історією про Спілберга. Хтось, побачивши його в цій книжці, міг би сказати: «Що? Ви там подуріли зовсім, який Спілберг?». І я вирішила запитати, але не знайшла е-мейл Спілберга, зате знайшла е-мейл його рідної сестри. Я розповіла їй про проєкт і запитала, чи можна розказати історію їхньої сім’ї. І вона погодилася.

Як ти шукала родичів, їхні контакти та інформацію про героїв?

Мені потрібно було отримати фотографії, а це значить, хтось мав їх мені надіслати. У мене в книжці кожна фотографія юридично вивірена. Щоб знайти людину, яка надасть ці фото, я складала план дій на кожного героя. Дуже легко, якщо в героя були діти, – шукаєш цих дітей, де вони можуть працювати… Наприклад, донька Стефана Терлецького має своє дизайнерське бюро. І я писала через контакти на сайті. Так само було із сином Володимира Титли. Його син має свій власний сайт, бо він художник. Дуже багатьох я знайшла у Facebook. Хоча, наприклад, донька Бориса Лисаневича (одесит, артист балету, менеджер готелю та ресторану. Допоміг розвиткові туризму в Непалі, де він відкрив перший готель у країні під назвою Royal Hotel) відписала, вже коли книжка пішла в друк. Бо це ж теж люди. Вона написала, що була в лікарні кілька місяців і тільки дісталася до інтернету. Часом я дивилася, хто писав про цих людей, і зверталася до журналістів. Це був такий Інтерпол. Насправді, в наш час легко знайти будь-якого. Складно було з фотографіями Джулії Муллок. Дітей у неї не було, монархія розпалася, чоловік помер, вона невідомо де, корейської я не знаю. Тоді в повному відчаї написала в Посольство України в Республіці Корея, і вони знайшли фотографії. Наприклад, мені потрібна була фотографія хокеїста Террі Савчука, і я писала на сайт NBA, мені не прийшла жодна відповідь. Я розізлилася і написала на Facebook головному комісіонеру NBA. І він мені відписав і допоміг. Я була готова писати будь-кому.

 

Як ти взагалі дізнавалася про самих вихідців з України?

Першочергове – це запити famous Ukrainian в Google. Насправді, це не дуже працює. Але десь про когось прочитав, про когось почув. Прізвище видає… Роберто Козак – аргентинець із явно українським прізвищем. Усі співробітники постійно мені скидали прізвища, лінки. Юра Лаврін (журналіст 24 каналу) мені прізвищ 50 скинув. На презентації книжки мені підказали, що прийомна мама Тайсона була галичанкою. Шкода, що цієї історії немає в книжці.

Можливо, це привід зробити другу книжку?

Я не планую. Чесно, мені, крім мами Тайсона, з того моменту, як я завершила роботу над книжкою, не траплялася така історія, щоб я шкодувала, що вона не увійшла. Протягом п’яти років я так ретельно шукала, що найцікавіше увійшло в книжку. Сумніваюся, що вдасться знову зібрати 80 настільки потужних історій. Мені здається, я зібрала такі вершки, що побити цю карту буде важко.

Що тобі особисто дала робота над цією книжкою?

Я згадувала, як дітей учать у школі, мовляв: «ти повинен гарно вчитися, бо це запорука, що в тебе буде гарне майбутнє, робота, вдала кар’єра. Хто не вчиться, тому дуля з маком». А потім ти виростаєш і розумієш, що життя насправді так по-різному складається. Варіантів, як усе піде, дуже багато. Були ті, кому освіта допомогла. Наприклад, Хелен Петраускас (Сливінська) стала віцепрезиденткою «Форда» і домоглася, щоб подушки безпеки увійшли в базову комплектацію кожного автомобіля. А Любомир Романків вивчав металургію, хімію, інженерію і став прабатьком жорстких дисків і накопичувачів інформації. Але часто люди досягали успіху і без вищої освіти. П’єр Береговуа (прізвище батька – Береговий) був прем’єр-міністром Франції з дипломом слюсаря. Зодчий корейських палаців, Афанасій Середин-Сабатін, не мав навіть середньої освіти, а ці палаци досі стоять.

 

Нам усі кажуть: «будьте наполегливі». Зельман Ваксман – людина, яка перелопатила 10 тисяч організмів, щоб вивести один антибіотик. І це були перші антибіотики від туберкульозу. Але часом у житті буває, що просто пощастило. Як Борису Мозолевському, який знайшов Скіфську пектораль. Йому пощастило, що той курган, який він узявся дослідити, виявився не до кінця розграбованим. Пектораль зазвичай кладуть на груди, але чомусь, коли ховали саме того царя, поклали збоку. І грабіжники не подивилися і не знайшли. Чогось унікальнішого за пектораль він більше не знайшов, хоч і шукав наполегливо.

Часом нам кажуть: «життя таке швидке, потребує швидких рішень». Джей Прітцкер, чий родинний клан бере коріння з Київщини, якось підписав на серветці договір, бо треба було швидко приймати рішення. Саме так виникла всесвітня мережа готелів Нyatt. Іноді за швидке рішення можна поплатитися. Як-от Джо Шустер – художник, який вигадав образ Супермена. У нього мама була киянкою. Вони з напарником продали виключні авторські права на Супермена за 130 доларів. Немає формули досягнення успіху. Кажуть: «люблячі батьки – запорука успіху», але були успішні люди і з жахливими батьками. Хтось досягнув спортивних висот завдяки міцному здоров’ю, як-от Владислав Терзиул, який піднявся на всі восьмитисячники без кисню. А хокеїст Террі Савчук мав таку медичну книжку, ніби одною ногою був на тому світі, однак він був найкрутішим воротарем NHL і його рекорд не могли побити 39 років. Що б не було в житті, з тим можна жити і досягати. Ніщо не є перепоною твоєму розвитку. Можна, як Гамов, у 24 роки першим у світі здогадатись, як розчепити ядро. Але можна, як Патон, мати пік кар’єри під 70 років. Головне, щось робити і не скаржитися на несправедливу долю.