ФОТОМАНДРІВКА КАМ’ЯНСЬКИМ-ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКИМ І ЙОГО ОКОЛИЦЯМИ. 1442

85 років відзначив 7 листопада поет та прозаїк Микола Андрійович Куленко.

Мій дядько, Микола Андрійович Куленко народився 7 листопада 1936 року у родині хліборобів на Дніпропетровщині. Дитинство було затьмарено війною, повоєнною розрухою. Він пам’ятає, як на підводі відвозили на фронт батька та його останні слова матері: “Ти давай, рідна, з дітьми справляйся сама. Я, мабуть, не повернуся”. Ці слова виявилися пророчими: батько загинув 43-го року. На руках у матері лишилося п’ятеро дітей. Виживали, як могли.

Вірші почав писати ще у п’ятому класі. Після закінчення школи юнак вирішив стати металургом та вступив до Дніпропетровського ремісничого училища (вул. Марата, 2). І перше, що зробив Микола, записався в літературне об’єднання “Плавка” при заводі ім. Петровського, яким керував письменник Олександр Йосипович Билінов. “З 1953 і до служби в армії щосереди збиралися Борислав Карапиш, Ігор Пуппо, Станченко, Кириченко, інші, – згадує М.А.Куленко – Олександр Билінов був чудовим наставником. Згадую з благоговінням. У мене в ті часи було чимало фотографій. Були фото на заводі в брезентовій робі, фото нареченої, і особливо всіх наших учасників літературного об`єднання “Плавка”. На жаль, у нашій групі в училищі дружок мій Федя Берко виявився клептоманом. Перед від’їздом в армію він вкрав мій конверт з усім, що було – гроші, фотографії і інше. Я все життя жалкую: пропали фото! мої друзі з мого хутора і все-все. У тому числі і хлопці з “Плавки”. Куди ти подів? – запитав я: “Спалив … Немає нічого”.

 

Після ремісничого училища Микола закінчив 8 і 9 класи вечірньої школи. Потім три роки служби в армії в другому ядерному центрі міста Сніжинськ (Челябінська область). Після демобілізації працював ливарником. “Умови роботи у ливарному цеху були моторошні: бруд, кіптява, спека, пара. В’язні не хотіли туди йти, а нам, хлопцям, робота подобалася”, – усміхається Микола Андрійович. Одружившись, переїхав до Зарічного, що в Пензенській області. Там же закінчив десятий клас вечірньої школи.

 

Молоде подружжя з донькою Іринкою. 1962.

Масове запровадження вечірніх шкіл прийшлося на середину 40-х та на 50-ті роки ХХ століття. Країна вела війну, і до верстатів вставали підлітки у 13–14 років, у колгоспах діти заміняли батьків. Після війни на навчання у звичайних школах теж не вистачало часу – відновлювали народне господарство. Вечірні навчальні заклади того часу увійшли в історію як школи робітничої та сільської молоді. В них навчалися сотні тисяч громадян Країни Рад. Опинився в цьому бурхливому потоці і Микола Куленко, робітник металургійного заводу імені Петровського.

Микола Андрійович згадує, що найдивовижніший епізод навчання у ШРМ пов’язаний із підселенням до них у гуртожиток якогось Захарича. Усі думали – нещасна людина, що опустилася. Він випивав, ходив з ними у вечірню школу, на заняття до літературної групи, але зазвичай сидів осторонь, мовчав. Молоді, веселі металурги відпускали бідному Захаричу щелбани. Правда, потім їх попередили: мовляв, акуратніше, чоловік за вами спостерігає. І хлопці вирішили, що він агент НКВС.

А 1956 року на екрани радянських кінотеатрів вийшов фільм “Весна на Зарічній вулиці”. І в його героях, популярність яких сьогоднішнім “зіркам із телевізора” може тільки снитися, хлопці зі здивуванням впізнали самих себе.

“Саня Савченко, роль якого чудово відіграв народний артист СРСР Микола Рибніков, був списаний із Сані Рищенко! – згадує Куленко. – Ми навчалися з ним в одному класі, жили в одній кімнаті у гуртожитку. Все сходилося до дрібниць. І те, що в нас довгий час не було вчительки, а потім вона приїхала саме восени. І епізод із вагітною ученицею. І, звісно, роман між педагогом та робітником”.

З’ясувалося, що Захарич – це письменник Євген Захарович Воробйов, за його романом “Висота” поставлено ще один не менш знаменитий однойменний фільм на виробничу тему. Пам’ятаєте пісню “Не кочегари ми, не плотники …”?

“Щоправда, якщо у “Весні…” учень закохується в учительку літератури, то в житті було навпаки – це вона закохалася в нього, причому без взаємності, – каже Микола Андрійович Куленко. – А невдовзі до школи прийшов демобілізований з армії викладач математики, за якого вчителька вийшла заміж. Я кохану дівчину теж вибрав за подібність до вчительки з цього фільму. 1960 рік. Під час “самоволки” зайшли до жіночого гуртожитку. Мені сподобалася дівчина Люба. Я сказав їй: Одружуся з тобою! А як демобілізувався, – покликав до РАГСу. Одразу поїхали до батьків у село. Було весілля. Доля на всі роки. Є у стрічці персонаж, списаний із мене. У клубі до головної героїні підходить Федько, який читає вірші свого твору. То були нехай і з поправками, але мої вірші!”

 

1964 року металург та інженер Микола Андрійович вирішив стати справжнім ліриком і вступив на заочне відділення до Московського літературного інституту ім. Горького. Вперше надрукувався у пензенській молодіжній газеті “Молодий ленінець”. Потім друкувався в альманахах “Земля рідна”, “Поезія”, у колективних поетичних збірках “Голос поля”, “Обеліски”, в журналах “Донбас”, “Волга”, “Молода гвардія”. Випустив збірки віршів: “Рубіж” (1972), “Першосвіт” (1980), “Ранні блискавиці” (1984), “Рукостискання вогню” (1986), “Вербне воскресіння” (1991), “Блакитні зливи” (1994), “Високий берег” (1995), “Черемухове світло” (1998), “Зірки осені” (2002), “Антологія поезії закритих міст” (книга в книзі, 1999), “Дорожні вогнища” (книга віршів та поем, 2005) . Основні теми віршів – теми праці, любові до природи, всього живого. Громадянська та інтимна лірика. З 1990 року Миколу Куленка призначено відповідальним секретарем Пензенської письменницької організації. Нині 85-річний Микола Андрійович чекає на публікацію своїх віршів у збірці “Шлях, осяяний веселкою”. Єдине, що затьмарює ювілей поета, – гіркота втрати: 11 жовтня 2020 року пішла з життя Любаша, його дружина та муза.

 

З сином Миколою на “тихому полюванні”. Жовтень 2021.

ДОСЬЄ
Куленко Микола Андрійович, поет.
Народився 7 листопада 1936 року в селі Крутеньке, Васильківського району Дніпропетровської області.
Член Спілки письменників Росії.
Лауреат премії губернатора Пензенської області та Всеросійської літературної премії ім. Лермонтова.

Текст Віктора КУЛЕНКА.