ЗАХАРЧЕНКО ОЛЕКСАНДР ВІТАЛІЙОВИЧ: “НАЙБІЛЬША ЦІННІСТЬ, ЯКУ НЕ ПОВІСИШ НА СТІНКУ АБО НА КРАСИВУ СТРІЧКУ ЧЕРЕЗ ПЛЕЧЕ – ВНУТРІШНЯ СИЛА І СПОКІЙ, ВПЕВНЕНІСТЬ В СОБІ”

Спорт

 

21 лютого Заслуженому тренеру України з карате-до Олександру Віталійовичу Захарченко виповнилось 62 роки.

За сімейними документами і спогадами, рід Олександра Захарченко має козацьке коріння. “Я знаю, що по батьківській лінії предки були козаками і жили в селі Омельник, що на Полтавщині, – розповідає Олександр Захарченко. – Тато, Віталій Іванович, воював в білоруських лісах в партизанському загоні героя Радянського Союзу Андрія Гравчака, був підривником. Закінчення війни він зустрів в польському Щецині. Після демобілізації в 1948 році вступив до Кіровоградського педінституту на факультет математики та фізики. Там же вчилася на відділенні російської мови і літератури і мама, Зінаїда Кузьмівна Дубина, яка родом з села Зелене Кіровоградської області. А познайомилися вони на секції танців, яка існувала при інституті. Танцювали в парі, виграли якийсь конкурс, і батька нагородили портсигаром (Олександр зберігає його як сімейну реліквію. – прим. автора). Весілля зіграли в 1952 році після закінчення навчання. Через рік народилася сестра Люба. Спочатку батьки викладали в Кіровоградській області, але в 1954 році переїхали до Дніпродзержинська. Спочатку тато працював в школі, а потім побачили його знання і успіхи і запропонували роботу старшого викладача кафедри фізики ДІІ ім. М.Арсенічева. Мама працювала завучем і викладачем російської мови і літератури в СШ № 32. На жаль, спочатку пішла з життя у віці 82 років мама, а тата не стало, коли йому виповнилося майже 90 років”.

Стримуючий фактор

Сім’я Захарченко жила на вулиці Курганській, і Саша ходив до дитсадка “Топольок” № 49. “У нашій сім’ї була жорстка дисципліна, якщо простіше, то патріархальний уклад, – згадує Олександр Віталійович. – У батька був широкий солдатський ремінь, і все спроби з мого боку бути неправильним, припинялися. Це був стримуючий фактор. Але між нами були чесні відносини і я боявся підвести батьків. Вчитися почав в сьомій школі. Любив математику, географію. Після п’ятого класу довелося перейти в СШ № 32, де захопився англійською мовою. У 1976 році закінчив середню школу із золотою медаллю і відразу вступив до інституту”.

Через п`ять років , по завершенню навчання в індустріальному інститут ім. М.І.Арсенічева, Олександр отримав червоного диплома. А оскільки в вузі була відмінна військова кафедра, йому було присвоєно військове звання лейтенант. І згодом випускник вузу Олександр Захарченко був покликаний на службу в армію. Починав командиром взводу в окремому батальйоні, а вже через рік став заступником командира роти, потім – виконуючим обов’язки командира роти. “Служба була дуже цікавою і дала відмінну школу життя. Уміння чітко планувати, розраховувати ресурси, домагатися виконання наказу старшого начальника і грамотно командувати підлеглими – пройшли через все моє життя і стали моєю окремою частиною характеру, – пояснює Захарченко. – Досить сказати, що у мене в роті служили військовослужбовці 14 національностей з різних куточків СРСР. і за два роки служби не було жодної надзвичайної події в роті. Любити солдата, бачити в ньому людину, а не “гвинтик”, вчити на власному прикладі і допомагати кожному, але і жорстко вимагати, якщо потрібно – це дуже добре розуміють і поважають твої підлеглі”.

Важливим був і той факт, що Олександра Захарченка призначили відповідальним в батальйоні за фізичну підготовку, а особливо за навчання рукопашному бою. “Тому всі обов’язкові осінньо/весняні перевірки, наша рота здавала на “відмінно”. А я потрапив до складу збірної дивізії з офіцерського багатоборства, і в 1982 році наша команда посіла третє місце в Червонопрапорному Київському військовому окрузі”, – завершив розповідь про свою службу в армії О.В.Захарченко.

Увага дівчат – як стимул занять силовими видами спорту

“З п’ятого класу мені почали подобатися дівчата-однокласниці і дуже хотілося показати, що я сильний і мужній, – посміхаючись згадує Олександр. – Саме тоді мій друг Олег Гвоздиков поділився чудовою книгою “Атлетизм: сила, здоров’я, краса”. У ній були комплекси атлетичної гімнастики, поради по харчуванню, грамотно розписані принципи тренувального процесу. А Юрій Плєшков відкрив для мене турнік і навчив багатьом технічним елементам на перекладині. Тому, гантелі, штанга, турнік стали хорошою початковою базою”.

Наступним кроком в спеціалізації для О.Захарченко стало відкриття для себе боротьби дзю-до. Саша боровся у ваговій категорії 60 кг і став кандидатом у майстри спорту. “У цьому заслуга мого першого вчителя Миколи Григоровича Олійника. Саме він привів мене до великого майстра і чудового педагога Миколи Андрійовича Дранішнікова. Його знав і обожнював весь Дніпродзержинськ”, – говорить Захарченко.

Але, з 1979 року в СРСР владно увірвалося карате-до. Це було щось містичне і тому привабливе: феноменальний ажіотаж і тисячі охочих займатися, таїнство стійок, рухів і технік. Перші чотири секції у Дніпродзержинську наробили багато шуму. Хоча з висоти нинішнього рівня, іноді викликають мимовільну посмішку.

Вища нагорода – можливість вчитися у великих майстрів сучасності

 

“Моїми першими сенсеями стали Яків Володимирович Гершинський і Віталій Олексійович Васильчук, – розповідає спортсмен. – Спочатку було три тренування на тиждень по три години чистого часу, потім чотири, п’ять тренувань. Жорсткі і гранично навантажені, багаті фізичною підготовкою, не завжди методично грамотно побудовані і технічно обґрунтовані, проте вони загартували всіх нас, сформували той сталевий стрижень характеру і навчили завжди вставати з колін і давати здачі, якщо пропустив удар!”

Найжорстокіший відбір в “секцію розрядників”, а саме так неофіційно іменувалася секція карате-до Якова Гершинського з базою в спорткомплексі ДДРЕС, дозволив відібрати кращих з кращих: Сергія Шейко, Анатолія Устименко, Валерія Пікінера, Валерія Нікітіна і багатьох-багатьох інших хлопців. Підготовка в секції йшла по наростаючій і почалися перші бої, як зі своїми товаришами, так і поїздки в Дніпропетровськ для товариських спарингів зі спортсменами з області. У своїй ваговій категорії 60 кілограмів Захарченко вдалося зайняти лідируюче положення і вже на перших офіційних обласних змаганнях 2 березня 1980 року він зайняв третє місце.

 

А через 22 дня Олександр Захарченко став переможцем великих обласних змагань на приз газети “Дзержинець”. “Це було найяскравіше свято карате-до, – згадує Олександр. – Забитий під зав’язку спортклуб “Дзержинка”, маса спортсменів різних стилів з усієї Дніпропетровщини, відмінне суддівство Віталія Васильчука та Ігоря Гамбарова, безкомпромісні поєдинки з шаленим напруженням пристрастей. Феноменальне почуття, коли у тебе вперше беруть інтерв’ю і фотографують для газети і тут же виклик на татамі для бою в абсолютній ваговій категорії з грозою області В.Залізняком, який виступав у вазі понад 90 кілограмів…”.

 

На турнірі майстрів СНД (2010).

За свою довгу спортивну кар’єру у спортсмена Олександра Віталійовича Захарченко назбиралася дуже солідна колекція медалей, дипломів, грамот, кубків. “Їх дуже багато з різних країн і різного ґатунку. Хоча, з плином часу і внутрішнім дорослішанням, розумієш, що вони нічого не значать. Найбільша цінність, яку не повісиш на стінку або красиву стрічку через плече – внутрішня сила і спокій, впевненість в собі, що спирається на 42 роки в традиційному карате-до і можливість вчитися у великого сенсея сучасності …, – пояснює Заслужений тренер А.В.Захарченко. – Але все-таки найбільш пам’ятним залишився кубок за перше місце, завойований в турнірі на приз газети “Дзержинець” в 1980 році. Правда, коли я приїхав додому і показував його своєму батькові, весь фонтануючи емоціями і ще не відійшовши від спарингів, він сказав унікальну річ, яку я зрозумів багато років по тому: “Хороша річ! У ній можна цвяхи зберігати!”. А через багато років, в травні 2008 року я став чемпіоном світу в командному куміте і отримав золоту медаль з рук великого майстра Хіроказу Канадзава, Цей момент найбільш пам’ятний в моєму житті. За великим рахунком, найвища нагорода, яку я отримав у своєму житті, це можливість вчитися у великих майстрів сучасності. І це не порожні слова. Справжньому традиційному карате-до мене навчив мій сенсей Ілія Йорга, соке, володар 10 дана.

Олександр Захарченко з сенсеєм Масао Кагава (2008 рік).

Я ввібрав всі нюанси техніки, тактики, енергетики, основоположних принципів військових мистецтв, якими вчили мене Хідетака Нішіяма (10 дан), Хіроказу Канадзава (10 дан), Масахіко Танака (9 дан), Хітоші Касуя (9 дан), Масао Кагава (9 дан), Юдзі Мацуя (9 дан), Таманг Пемба (8 дан), Володимир Савченко (7 дан)”.

Стати на тренерську стезю

Свою першу, уже офіційну групу рукопашного бою, О.Захарченко отримав в армії в серпні 1981 року за наказом командира батальйону. “І довелося мені вперше писати методичні плани, будувати графіки занять, підраховувати і вивіряти кількість навчальних годин. А звільнившись в запас, вирішив отримати спеціалізовані знання, і через сім років вступив до Кіровоградського педагогічного інституту на заочну форму навчання з дисципліни “Фізичне виховання”, – розповідає Олександр Віталійович. – Не хизуючись скажу, що за 42 роки безперервних тренувань і професійного зростання, участі в чемпіонатах і Кубках України, Європи та світу я виховав тисячі спортсменів. Всі вони – з різних Федерацій і Асоціацій карате-до, клубів і секцій в Україні та за її межами (Ізраїль, Німеччина, Польща, Сербія і т.д.). Провів сотні технічних семінарів з традиційного карате-до стилів фудокан і шотокан, суддівських семінарів. Виховав 37 майстрів 1-4 данів”.

 

Олександр Захарченко в складі міжнародної суддівської бригади на чемпіонаті Європи з карате-до (2010).

Звання Заслуженого тренера України з карате-до О.В.Захарченко було присвоєно Наказом Державного комітету України з питань фізичної культури і спорту № 493 від 22 лютого 2005 року (посвідчення № 3558). Однією з заслуг в поданні на звання стало друге місце в командному куміте збірної України на чемпіонаті світу 2004 року.

Підкорювач вершин

 

Перед підйомом на гору Арарат.

У вересні 2020 року Олександр Віталійович в свої майже 62 роки став ще й підкорювачем гірських вершин. Він разом зі своїми друзями, досвідченими альпіністами, піднявся на гору Арарат (її турецьку частину) висотою 5165 метрів. І це незважаючи на те, що у Олександра трапився перелом пальця лівої ступні. Але про травму та сам підйом на Арарат це вже інша історія, про яку буде написано наступного разу.
Уміння працювати своїми руками і головою

14 років тому Олександр переїхав працювати в Запоріжжі генеральним директором фірми “Квас Беверіджіз”. Уміння працювати своїми руками і головою прищеплювалася Олександру з дитинства. Тому нічого дивного немає в тому, що він з легкістю кладе стіни і володіє зварюванням Кемпі, фугує дошки, збирає і ремонтує складні вузли і механізми. “З 2013 року я почав займатися реставрацією старих автомобілів. Зараз є невелика колекції раритетних машин, які удостоїлися почесних третіх місць на Міжнародних фестивалях Old Carland в 2018 і 2019 роках і відзначені призами “За кращу реставрацію вітчизняних автомобілів”, – резюмує бесіду Заслужений тренер України з карате-до Олександр Віталійович Захарченко.

 

 

Досьє

Захарченко Олександр Віталійович.
Народився 21 лютого 1959 року в Дніпродзержинську.
Із золотою медаллю закінчив школу (1976) і з червоним дипломом ДІІ ім. М.Арсенічева (1981).
Заслужений тренер України з карате-до (2005).
Не одружений. Дочки – Тетяна і Галія.

Автор Віктор КУЛЕНКО.