ЯК БУДУВАВСЯ СТАДІОН “ПЕРЕМОГА” (спогади очевидців)

 

Четвертого вересня минуло 65 років, як був відкритий стадіон “Перемога”. Про відкриття, яке було перенесене з 28 серпня на 4 вересня 1955 року і саму офіційну церемонію ми вже писали. Спогадами про те, що раніше було на місці спортивного комплексу, прилеглих територіях, про те як саме будувався об`єкт нам розповіли очевидці тих подій.

Рішення про будівництво одного з найбільших на той час спортивних комплексів в нашому місті та й на Дніпропетровщині приймалося в 1953 році. Роботи йшли швидкими темпами. І вже через два роки стадіон, названий на честь Великої Перемоги над фашистською Німеччиною, був відкритий.

“Два роки тому в балці поблизу Ленінградської вулиці почалися земляні роботи по вийманню грунту і підготовці майданчиків для трибун, футбольного поля, бігових доріжок, – писав І.Преображенський в матеріалі “Новий стадіон”, опублікований в “Дзержинці” 23 серпня 1955 року. – І ось сьогодні можна з радістю відмітити, що кропітка робота будівельників підійшла до завершального етапу. Більше 20 тисяч квадратних метрів займає площа цієї величної спортивної споруди. Головний вхід на стадіон звернений до вулиці Руставелі, прикрашується 15-метровою аркою, яку увінчують чотири великих скульптури: в центрі спортсмени, один з яких метає спис, другий – штовхає ядро, по боках – лижник і лижниця”.

Валентина Федорівна Єфремова (26.09.1944 р.н.), майстер виробництва СПТУ № 49:

“Саме під другою колоною (штовхач ядра) цієї величної арки і знаходилась хата моєї бабусі Меланії, яка жила на вулиці Руставелі, – з нотками ностальгії розповідає Валентина Федорівна, яка в дівоцтві носила прізвище Грицан. – Огороди жителів спускались вниз до теперішнього футбольного майданчику. Коли почалося будівництво, хату знесли. Дуже чітко пам`ятаю, що за хатою був викопаний резервуар для води, ми називали його басейном. В пам`ять врізався випадок. Якось в кінці зими я йшла додому з десятої школи через балку. Замість того, щоб пройти по містку, пішла по кризі через струмок і провалилася. А там де зараз на стадіоні стоїть табло, щось робили жінки-зечки. Я стала звати на допомогу, і до мене рвонула одна жінка. Охоронець почав кричати “Стій! Стріляти буду!”, але вона його послала матом і витягла мене з води. Я перелякана побігла наверх до бабиної хати”.

 

Валя Грицан, Галя Корнієнко, Валя Загреба учні 7 класу СШ № 10, яка на задньому плані ліворуч. 1958.

Одразу після війни почали будувати вулицю Ленінградську. Були зведені двоповерхові будинки. В одному з них, що стояв біля трамвайної зупинки “вулиця Бесєдова”, батьки Валентини отримали квартиру. “Біля десятої школи, куди я ходила, ми посадили тополі. Але коли будували другу полосу Ленінградської вулиці їх викорчували”, – каже В.Єфремова.

Ленінградська вулиця проходила через Баранникову балку. Перед початком будівництва стадіону зробили колектор для відведення води. “Пам`ятаю як після сильної зливи, з району порохових складів майже в колектор затягнуло домашніх кіз з козенятами. Але вони чудом зачепилися повідками за кущі, – згадує В.Єфремова. – Бруковану дорогу розмило якраз в районі колектора. Привезли пісок, і в нього чоловіки сидячи замощували камені. Цих мужиків чомусь називали “бесарабами” (можливо вони були з Румунії чи з Молдавії. – прим. автора). Дорога від побудованого стадіону була відділена стовпцями. Коли йшли футбольні зустрічі, ця місцина була забита вболівальниками, а трибуни були майже порожні”.

На місці нинішнього професійного ліцею (колишнє ПТУ № 26) раніше був цвинтар. Потім його зрівняли з землею і побудували училище.

Однокласниці Валя Грицан і Зіна Краснікова на місці, де зараз знаходиться дев`ятиповерховий гуртожиток професійного ліцю

Григорій Васильович Никифоров (01.04.1947 р.н.), тренер з тенісу СК “Прометей”:

Баранникова балка тягнулася від залізниці і вниз, майже до вулиці Широкої. “До будівництва стадіону на схилах балки тренувалися мотогонщики, а діти каталися на санках, – згадує Г.Никифоров. – Коли розпочалося велике будівництво, то з Колеусівської на відкритих машинах привозили зеків-чоловіків. Чоловік триста працювали. Вони вирівнювали землю, виконували бетонні роботи. Котлован і прилегла територія були обнесені дерев’яним парканом, а зверху колючим дротом. На вежах стояли озброєні солдати. Таких охоронних точок було чотири: з боку нинішньої дев’ятиповерхівки (де пізніше були споруджені вхідні арочні ворота на стадіон), там де басейн “МіКомп”, і внизу, в районі нинішнього запасного футбольного поля. Коли проходили футбольні матчі, багато глядачів дивилися гру зі схилу балки (нині тут знаходиться Палац спорту). Тоді Михайло Прокопович Аношкін розпорядився поставити там величезний дерев’яний паркан, висотою метрів з десять. Але пацанва виявилася хитріше. Збирали одному на квиток, він залазив на паркан і дражнив міліцію. Поки міліція там з ним розбиралася, ми ватагою перелазили паркан в інших місцях. Використовували і дренажну трубу, яка проходить під стадіоном. Та міліція швидко “розкусила” нас, і вже ждала на виході. До сих пір по трубі (в людський зріст) дзюрчить струмок, вода якого тече по балці, де розташовані будиночки садівників, які були побудовані за розпорядженням директора ДКХЗ Бубликова”.

В середині 60-х років минулого століття, перед початком будівництва басейну і Палацу тенісу цей район балки почали засипати. “Землю завозили з різних будівництв міста. Їздив каток зі спеціальними костилями, утрамбовуючи грунт, – продовжує згадувати Григорій Васильович. – У холі Палацу спорту “Прометей” знаходиться макет, де можна побачити цю частину спорткомплексу ще до будівництва басейну, ДЮСШ та Палацу тенісу. У районі нинішнього готелю “Олімпія”, басейну “МіКомп” і фундаменту катка (який хотів збудувати М.Аношкін. – прим. автора) раніше стояли бараки. На місці двох дев’ятиповерхівок був приватний сектор. Коли спускалися від арки вниз до стадіону з двох сторін доріжки стояли гіпсові скульптури баскетболістів і борців. Для зручності глядачів в бік Ленінградської вулиці були зроблені сходи з виходом до трамвайної зупинки (маршрут трамвая № 3 був відкритий в 1953 році.- прим. автора). Один туалет знаходився тут же, а інший (він і досі стоїть) біля запасного поля. Був ще й третій. Але його відразу “перепрофілювали” мотоболісти, перетворивши в роздягальні. Внизу запасного поля, в 20 метрах від тиру, стояла ще одна арка. На жаль, вже її немає”.

Для зручності глядачів в бік Ленінградської вулиці були зроблені сходи з виходом до трамвайної зупинки.

Іван Олексійович Вишницький (06.04.1941 р.н.), тренер з боротьби СК “Прометей”:

“Представник з Москви (не пам’ятаю прізвище) запропонував директору ПХЗ М.П.Аношкіну скористатися рельєфом місцевості нижньої частини балки, щоб побудувати стадіон. Дуже вигідна улоговина ідеально підходила під трибуни. Тільки лавочки було потрібно поставити і все. Не треба навіть бульдозерами рити чашу стадіону. Вона вже майже готова, – розповідає Іван Олексійович. – Перед будівництвом “Перемоги” під стадіоном проклали колекторну трубу діаметром вище людського зросту. Там зараз вже мабуть по коліна брудом замулило. А засипати балку почали в 1964 році, коли будували Дніпродзержинський залізничний вокзал. Звозили звідусіль різний мотлох, побутові відходи. Прибрали два аркові входи зі сторони вулиці Ленінградської”.

Коли стали засипати балку, прибрали два аркові входи зі сторони вулиці Ленінградської.Фото В. Шинкаревського

Автор Віктор КУЛЕНКО.