СТЕФАШИН В`ЯЧЕСЛАВ ВІКТОРОВИЧ: ЗОРЯНИЙ ЧАС ТРЕНЕРА

 12 жовтня виповнилося 45 років з дня народження Заслуженого тренера України із академічного веслування В’ячеслава Вікторовича Стефашина.

Родина Стефашиних, Віктор Петрович, Ніна Петрівна і їхній син Славко жила на вулиці Матросова. Батько працював на “Азоті”, мама у відділі робітничих їдалень ДМЗ. Хлопчина в школу пішов порівняно пізно, у восьмирічному віці. “Коли я навчався в четвертому класі п`ятої школи, батьки отримали квартиру на лівому березі і мене природно перевели до ліцею № 2, – розповідає В`ячеслав Стефашин. – Там я і долучився до спорту. Спочатку був баскетбол, благо мій височенний зріст дозволяв. У нас фізкультуру викладав Юрій Петрович Мокієнко, який сам займався грою «гулліверів». В основному тренувалися коли були нульові уроки. Виступав за збірну школи. Потім був етап, коли став займатися боротьбою дзюдо, яка мені дуже подобалася. Тренування проводили в крихітному залі СШ № 15. У 13-річному віці хотів зайнятися академічним веслуванням. Але мама була проти, тому що мені самому треба було їздити з лівобережжя на Дніпробуд. Але через рік мене знову знаходить і пропонує спробувати веслувати на човні той же тренер, Олександр Іванович Шевченко із СК “Прометей”. На диво батьки дали згоду. Навесні 1988 року, як зараз пам’ятаю, я вперше сів в величезний навчальний човен. Він був металевий, з обох сторін веслували по п`ять чоловік, ще сиділи там три запасних і тренер як стерновий. Щоб потрапити на острів Кривець треба було гребти повільно, але впевнено 40-50 хвилин. І так само назад. Зараз цю дистанцію можна пройти за п`ять хвилин. Але це мене не те що не злякало, а навіть дуже зацікавило”.

“Нам вручили величезні кришталеві вази, що на той час вважалося шикарним призом”

Дебютний рік став для В`ячеслава Стефашина успішним. Юнак вже знайшов собі хорошого напарника Андрія Повара в двійці, де стерновим був Дмитро Безсалов. І у хлопців відразу ж дуже добре все стало виходити. “Попросили Олександра Івановича посадити нас в двійку, з навчального човна відразу в спортивний, – згадує з ностальгією В`ячеслав. – Ми не пропускали жодного тренування. Рано приходили, пізно йшли, віддавалися захопленню по повній. Нам було дуже цікаво. Наші результати стали швидко зростати, напружувати веслярів старше нас. В 1989 році тренер Олександр Іванович Апішев вперше повіз нас за межі області, в Одесу на матчеву зустріч. Там вперше я побачив як виступають підготовлені і екіпіровані спортсмени. А нам дали якийсь цікавий човен без деки. Але тренер пообіцяв, тим хто потрапить до фіналу дасть кращий човен. І нам вдалося його отримати. 1989-1990 роки для нас стали настільки успішними, що ми на Всесоюзних профспілкових змаганнях веслярів 1974 року народження (старше на рік за нас) в Горькому вже були першими на двокілометровій дистанції. Перед стартом мріяли потрапити хоча б до трійки, але переможно фінішували з великим відривом. На наступний день нас посадили до вісімки. І знову перемога! Нам вручили величезні кришталеві вази, що на той час вважалося шикарним призом. Я тоді ще був першорозрядником. Потім виграли гонку в Молдавії, перемогли в Україні. У Калузі я вже виступав як кандидат в майстри спорту. Там протягом двох днів ми виграли всі гонки з великим відривом”.

 

У восьмому класі Стефашину запропонували перейти в Дніпропетровський спортивний інтернат. Тренувався він у Валентина Андрійовича Тодорова. По закінченню спортучилище поступив в Дніпропетровський фізкультурний інститут відразу на другий курс.

В 1992 році Стефашину довелося ганятися і в Москві в Крилатському, на змаганнях країн СНД. “Тоді команди з України дуже засудили, – пояснює В. Стефашин. – Хоча ми виграли свій півфінал і за правилами повинні були зайняти пріоритетну доріжку, але нас поставили на найгіршу, де вітер задував дуже сильно. І в результаті ми приїхали п’ятими”.

В неповні 18 років В.Стефашин, виступаючи в юнацьких четвірці з стерновим і у вісімці, виконав норматив майстра спорту. Тоді в 1993 році Їхні екіпажі серед дорослих стали другими. Якби не розпався СРСР, то В`ячеслав Стефашин можливо виступав у складі національної збірної країни.

В тому ж таки році юнак вперше потрапив на змагання, що проводилися за межами нашої країни, в Норвегії. “У нас човен був хоча і німецького виробництва, але дуже важкий. А суперники виступали на суперчовнах “Емпахер”, посміхаючись згадує В`ячеслав Вікторович. – Німці сіли в свій човен, шух і вони вже далеко попереду. А ми на 120-кілограмовій посудині за ними чух-чух-чух … Вісімка повинна важити 96 кг, а судді зваживши нашу, здивовано очима показують на біцепси, мовляв молодці хлопці, сильні! Ми стартонули другими, трималися дуже здорово, але на фініші боротьба загострилася до краю. Нас обійшли чотири екіпажі. Деякі наші хлопці так виклалися, що втратили свідомість”.

Десятирічний контракт з Міністерством оборони

Настала черга віддати борг Батьківщині. “Проходити строкову службу мене направили в Євпаторію у військах протиповітряної оборони. Учебка була дуже велика, до п’яти тисяч військовослужбовців, – згадує В.Стефашин. – На спортивному святі я здивував командування, вигравши підтягування з великим відривом від інших. Та особливо їх вразив мій результат в бігу. Пробувши на учебці 35 днів я потрапив в спортроту в… Дніпродзержинськ, так як був прикріплений до першого дивізіону (другий перебував у Миколаївці). Десять років (1994-2004) провів на контракті з Міністерством оборони України в званні сержанта, поки не почалося скорочення військ ППО. З 152 найкращих спортсменів з усіх видів спорту ми вдвох з Тетяною Пахмутовою з Дніпропетровська звільнилися самі останні”.

Рішення завершити кар`єру “граючого” спортсмена В.В.Стефашину далося важко і не відразу. “Восени 2004 року на зборах в Новомосковську мене “спровокував” завершити кар’єру, як спортсмена, Володимир Михайлович Морозов. Він запропонував стати тренером на “Дзержинці”, – говорить В`ячеслав Вікторович. – Я думав два дні і дві ночі. І зважився … Перевагою стало те, що відразу взявся працювати з уже готовими веслярами: Дімою Хоросоженко, Сашком Харченко, Олексієм Кириченко, Федором Пирятинським. А в травні наступного року ця четвірка хлопців стала чемпіонами України. Також з екіпажем херсонської четвірки вони стали першими і у вісімці. Все складалося чудово. Але деякі обставини спонукали мене восени того ж року покинути “Дзержинку” і повернутися в “Прометей”. Хоча я багато чого (міркувати, мислити, думати) навчився у В.Морозова”.

У 2006 році В.В.Стефашин разом з Н.П.Опенчук пішли працювати в обласну школу “Спартак”. “Тому що в той час фінансування в Дніпродзержинську стало гірше. А у Дніпропетровську ми змогли більше розкрити свій потенціал, – розповідає В.Стефашин. – В “Спартаку” мені дали можливість тренувати жіночу команду, в якій виступали дніпродзержинки Юлія Гроховська і Ярослава Фісянова. Через п`ять років мені запропонували працювати в Дніпропетровському вищому спортивному училищі”.

Зоряний час тренера Стефашина

2015 рік став найбільш вдалим в роботі тренера В`ячеслава Вікторовича Стефашина. Все почалорся з чеського міста Рашіце. “В Рашіце на чемпіонаті Європи з академічного веслування серед юніорів (до 18 років) наша четвірка парна стала чемпіоном, – з задоволенням розказує тренер. – В її складі виступали Євген Александров з СК “Прометей”, Владислав Гісар (Київ), Павло Юрченко (Дніпро), Денис Кривуля (Миколаїв). Хлопці більш ніж на секунду випередили суперників з Італії і на чотири – команду Росії, що стала бронзовим призером. Ми потрапили на чемпіонат світу, який планувалося провести в Бразилії. Там юнаки повинні були відкрити веслувальний канал, на якому через рік повинні були пройти Олімпійські ігри. Україна не планувала виступати на чемпіонаті світу. Але після наших успіхів керівництво Федерації веслування зібрало екстрену нараду, де вирішили все ж таки послати команду на змагання”.

 

Для молодих українських спортсменів така далека поїздка на інший край Землі була першою. “До Бразилії наша команда добиралася двома літаками, – продовжує розповідати В.Стефашин. – Десь години дві з невеликим ми добиралися невеликим літаком в Амстердам. А звідти вже на величезному аеробусі 12 годин летіли через Атлантичний океан. З літа потрапили в зиму. Хоча в Бразилії було +26. Увечері 2 серпня ми прилетіли в Ріо-де-Жанейро, а через чотири дні вже був перший старт. Акліматизація звичайно позначилася на наших виступах. Зміна часових поясів поміняла сприйняття часу. Коли треба було змагатися – хилило на сон. Лягали спати о дев’ятій годині вечора, а прокидалися о четвертій ранку і не могли вже спати. Не знаю як хлопці, але я спав не більше двох годин.

Мене іноді запитують, що ж сталося, як ми пропустили в фіналі вперед команди Великобританії та Німеччини, адже майже всю дистанцію лідирували. Всі дні чемпіонату наш човен показував найкращий час серед 20 команд. Але в фіналі за 500 метрів до фінішу Влад Гіссар знепритомнів і працював за інерцією, на автоматі. Добре, що він не кинув весло. Якби це сталося, ми б потрапили в м’ясорубку, човен розвернуло і ми б прийшли останніми. Влада забрала швидка допомога. Тому на нагороджені стояли наші три спортсмена. Десь лише через годину ми його побачили. З опущеною головою, хлопець соромився показатися нам на очі. Він навіть відмовився від своєї медалі”.

 

В 2019 році за великі успіхи в підготовці зіркових команд тренеру вищої категорії з академічного веслування Кам’янської ДЮСШ № 1 В’ячеславу Вікторовичу Стефашину присвоєно високе звання Заслужений тренер України. Треба відзначити, що в нашому місті працює єдиний сімейний дует (чоловік і дружина) – два Заслужених тренера України з академічного веслування В’ячеслав Вікторович Стефашин і Наталя Петрівна Опенчук.

“Filippi” проти “Empacher”

Під час чемпіонату світу в Бразилії команді України італійська фірма “Filippi”, яка конкурує з німецькою “Empacher”, надала безкоштовно (в якості реклами) чотири човна. Абсолютно новеньких, тільки з заводу. До речі, один човен коштує більше 10 тисяч євро. Всім іншим командам італійці привозять човни за гроші. “Я збирав, налаштовував човен майже три години. Увечері, коли ми вийшли потренуватися на воду, відразу англійська двійка на “Empacher” зіткнулася з нашою четвіркою на “Filippi”, – посміхаючись згадує В.Стефашин. – Англійці гукнули, але мої хлопці не встигли зупинитися і протаранили, майже відсікли ніс їх човна. Коли з’їжджали і собі пробили носову частину. Англійці відразу почали тонути, як “Титанік”, а ми встигли доїхати до бази. Ми найбільше боялися, що власник фірми, який був присутній на змаганнях, змусить нас платити за завдані збитки. Італійці відремонтували човен. А їх керівник жартома сказав, що ось прийде ваш бос Олександр (старший поїздки команди України) і я вимагатиму від нього тисячу євро. А ще нас могли покарати судді. Але все пройшло нормально. Судді навіть не підняли це питання, хоча на зборах попередили про дотримання правил безпеки”.

Карантин. Що далі.

З 2019 року В.В.Стефашин став працювати зі збірною командою України до 18 років. У березні нинішнього року у них були заплановані 40-денні збори в Олешках (Херсонська область). Але через 10 днів в країні ввели карантин…

“Маємо надію, що все минеться добре. І ми запрацюємо в нормальному режимі. А перемоги будуть. все ще попереду”, – резюмує нашу бесіду Заслужений тренер України з академічного веслування В`ячеслав Вікторович Стефашин.

ДОСЬЄ

Стефашин В’ячеслав Вікторович.
Народився 12 жовтня 1975 року в Дніпродзержинську.
Закінчив Дніпропетровський фізкультурний інститут.
Заслужений тренер України з академічного веслування (2019).