ПОМЕР АНАТОЛІЙ ЛЕПСЬКИЙ, ЛЕГЕНДА ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКОГО ФУТБОЛУ

Спорт

На 87 році пішов з життя Анатолій Мойсейович Лепський, відомий як диктор-інформатор матчів Дніпродзержинського футболу.

Це інтерв`ю я зробив з Анатолієм Мойсейовичом, який проживав у Ізраїлі, ще минулого року. З його сином Михайлом ми вели переписку в соцмережах і я запропонував, щоб тато дав відповіді на декілька мої запитань. Анатолій Мойсейович був дуже здивований, що про нього ще пам`ятають у рідному місті. Першими рядками його розповіді було таке речення: “Я був, як слуга у трьох панів: працював викладачем у вечірній школі (стаж 30 років), позаштатним екскурсоводом і на громадських засадах диктором-інформатором (безкоштовно)”. Не склалося відразу написати спогади легенди дніпродзержинського футболу. Я все чекав доповнення інформації, дитячих фотографій. І дуже прикро, що лише сумна звістка змусила опублікувати їх.

У 1936 році чотирьохрічний Толя Лепський вперше побачив футбол, коли на стадіон його привів тато. З тих пір він і футбол стали чимось нерозлучним.

“Своїх бабусь я не знав. А ось дідусі були особистостями неабиякими, – згадує А.М.Лепський. – Батько моєї мами Лазар Юхновський, будучи вчителем писав оповідання і вірші. Переписувався з письменниками Максимом Горьким, Михайлом Коцюбинським та іншими. А мій дідусь по татовій лінії Вульф Мойсейович Лепський до революції володів типографією в місті Сміла, що на Черкащині. За часів Радянської влади здав її державі і став службовцем. Жив разом з нашою сім’єю і помер в евакуації в 1941 році. Фактично він мене і виховував. Але і дідусі і бабусі були далекими від спорту.

Мої тато і мама працювали лікарями. Батько Мойсей Вульфович – рентгенологом в першій міській лікарні. Він пройшов всі війни, від громадянської до вітчизняної. Був військовим лікарем другого рангу (майор), загинув в 1941 році на Чорному морі на плавучому евакогоспіталі “Армения”. В юності тато грав в футбол в команді міста Сміла. Мати, Сара Лазарівна Юхновська, працювала лікарем-фтізіатром в тубдиспансері. Мала відзнаки відмінника охорони здоров’я, заслуженого лікаря. А до пенсії керувала дитячим відділенням в міському тубдиспансері.

Я народився в 1932 році. В 1940 році пішов в перший клас. Навіть був відмінником… А далі війна, евакуація. Повернулись в Дніпродзержинськ аж в 1946 році. Зміна шкіл, по вимушеним і невимушеним причинам. Та головне, що я не міг пропустити жодної гри ні тільки у футболі, але і у волейболі. Центром спортивного життя міста був стадіон “Металург”. Історія, географія, російська література були моїми улюбленими предметами в школі, по яких я отримував тільки п`ятірки. Гірше було з фізикою, хімією, математикою. Тут оцінками були четвірки та трійки. В 1950 році закінчив школу. Не дивлячись на великий конкурс, вступив до Дніпропетровського медичного інстітуту. Але дуже швидко розчарувався в медицині і на наступний рік вступив до Воронезького університету на географічний факультет, який закінчив в 1956 році. Всюди – у дворі, в школі, в університеті я був найгарячішим вболівальником. І навіть трохи судив волейбольні зустрічі у Воронежі. Жартома мене називали “головбіль” (головний уболівальник). Великі Ільф і Петров писали, що вболівальники можуть все…, але не можуть грати в футбол. Останні мої футбольні кроки були десь років у п`ятнадцять. В своєму і шкільному дворах, де хлопці непогано грали, я сам себе витіснив з поля. Домовлявся з командами з інших шкіл і вулиць про футбольні зустрічі. Зводив команду шостої школи, де я навчався, з командою Медичної вулиці, де я жив. Ігри були дуже цікаві, і навіть збирали десятки глядачів. В найскладнішому становищі був я, одночасно вболіваючи за обидві команди. Все життя я вболіваю за московське “Динамо”, а також за місцеві “Сталь”, “Хімік”, “Металург”, “Дніпровець”, “Прометей”. І “Радист” в решті решт. А ще за “Дніпро” (Дніпропетровськ). За всі роки виступу “Дніпра” у вищій лізі СРСР і потім України, тобто з 1972 по 1994 роки (рік відїзду А.М.Лепського в Ізраїль), я пропустив всього дві гри з їх участю: одну по сімейним обставинам (померла мати), а другу із-за транспорту (скасували електричку). В 1987 року був директором маршруту збірної уболівальників Дніпропетровської області на гру до Києва, де зустрічались збірна СРСР, складена на базі київського “Динамо”, і збірна НДР. За все спортивне життя я отримував лише словесні подяки. А вболівальникам, як ведеться, ні грамот, ні медалей не дають.

З мікрофоном А.Лепський

З 1957 року я працював у вечірній школі. Багато футболістів, які не мали освіти, з моєю допомогою поступали вчитися в цю школу і закінчили її (В.Багдасаров, Б.Дановський, В.Татулян, О.Кирилов, Б.Кравець). У 50-х роках інформацію на футболі вів Валентин Зікранець, теж вболівальник. Потім він став затятим філателістом і відмовився від роботи диктора-інформатора. З весни 1967 року мікрофон на громадських засадах взяв я, і не випускав його до самого від’їзду в Ізраіль. Робив це в основному на стадіоні “Перемога”, а також на “Буревіснику” і “Металурзі”. Чотири роки (1973-1974, 1989-1990) вів інформацію на футбольних іграх дубля “Дніпра”. Взимку кілька разів попрацював на волейбольних іграх, і навіть на катку “Хімік” на хокейних матчах”.

 

Другий праворуч А.Лепський. Каток “Хімік”. 1969.

Життя людей, пов`язаних з великим спортом завжди насичине і різноманітне. Особливо на зустрічі з відомими і славетними спортсменами, тренерами, функціонерами. “За всі роки моєї праці як диктора-інформатора та і просто вболівальника, довелося спілкуватися з доброю сотнею відомих футболістів, – згадує Анатолій Мойсейович. – Найпам`ятнішими були зустрічі з легендою радянського футболу, голкіпером зі світовим ім`ям Левом Івановичем Яшиним. З ним наші шляхи перетиналися чотири рази. Запам`яталося спілкування з Олександром Малявкіним, Анатолієм Хомичом, Едуардом Стрельцовим, Валентином Івановим, Віктором Понедєльником, Юрієм Войновим, Валерієм Лобановським, Валентином Бубукіним, Віктором Каневським, Віктором Царьовим, Альбертом Шестерньовим, Володимиром Капличним. З абсолютною більшістю футболістів “Дніпра” і майже з усім футболістами дніпродзержинських команд я був знайомий особисто”.

 

Анатолій Лепський праворуч. Стадіон “Перемога”. 1977.

Крайній праворуч фотожурналіст Альвін Барандін. Поруч Анатолій  Лепський.

Не міг Анатолій Мойсейович Лепський не згадати і курйози, які траплялися з ним на спортивній ниві. “Пам`ятаю, в перерві між таймами футбольного матчу проводилися заїзди велосипедистів, – розповідає він. – Це була гонка на вибування. Залишилися два учасники. Об’являю, що спортсмени йдуть колесо в колесо. Чую гучний регіт на трибунах. Дивлюся у вікно інформаторської кімнати, їде один велогонщик. Терміново добаляюю: “До останнього етапу..”. Я іноді писав про футбол в міську газету “Дзержинець”. В основному висвітлювали ігри Володимир Оліфіренко і брати Пелікан. Одного разу грали Київський СКА і наш “Металург”. У складі аримійців у запасі був колишній футболіст “Шахтаря” Володимир Юрецький. Володя Оліфіренко на футболі не був, але написав звіт. Я йому по телефону розповів про Юрецькиого, додавши, що він не грав. Володя переплутав і написав, що в складі гостей виділявся Юрецький. Суддя з Києва Ігор Вєтроградов, який був до цього воротарем нашої команди, дізнався від мене про цей казус і сказав: не грав, а виділявся, щоб написали, якби він грав на полі”.

 

Анатолій Лепський з ветеранами-вболівальниками.

 

Анатолій Мойсейович Лепський

Анатолій Мойсейович Лепський одружився 5 січня 1961 року і прожив з дружиною Анною до 2018 року. У 1962 році у них народився син Михайло, який в молодості займався плаванням. У Михайла і Єлизавети ростуть любимі внуки діда Толі – Ян та Денис.