ІЗ ЖИТТЯ НАЩАДКА ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ, КАМ`ЯНЧАНИНА ТРОХИМА ФЕДОРОВИЧА БУДИЛО

Історія

Трохим Федорович Будило – державний селянин, нащадок козака, отримав особисте дворянство, земле- і домовласник. Народився в 1864 році в селі Кам’янському Катеринославського повіту Катеринославської губернії Російської імперії.

 

План ген. межування Катеринославського повіту Катеринославської губ. Російської Імперії, 1792 р.

Незважаючи на те, що Трохим Будило знаходився в стані державних селян, його прадід, козак Катеринославського Козацького Війська був удостоєний особистого дворянства. Пішовши на заслужений відпочинок, і отримавши право володіти землею і вільно розпоряджатися власністю, він мріяв стати поміщиком. Однак задуманому збутися не судилося. Виною тому стала раптова смерть козака. А з огляду на те що особисте дворянство не повідомлялось дітям, його нащадки, залишившись без засобів до існування, втратили можливість нести військову службу і були переведені в розряд державних селян. З цієї причини Трохим Будило, всупереч міркувань його деяких нащадків, ніяк не міг бути дворянином, і відповідно не мав ніяких прав писатися таким в офіційних документах. Однак з щоденникових записів однієї з його дочок видно, що по відношенню до інших односельчан він займав більш високе положення, якщо був звільнений від багатьох тягот.

Варто сказати, що Трохим Федорович виріс в небагатій родині, в якій, проте, вважалося за честь мати розум і різноманітні життєві погляди. Завдяки щасливому випадку від далеких родичів йому дісталася невелика домашня бібліотека. Таким чином, література стала головною надихаючою силою на шляху становлення особистості нащадка запорізьких козаків. Можливо тому, подорослішавши, Трохим Будило шанувався людиною недурною, діловою і спритною. Своєю прозорливістю він часом дивував навіть освічених дворян. Майже все в житті Трохиму Федоровичу давалося легко завдяки рідкісній здатності приймати правильні рішення в непростих життєвих ситуаціях. Можна з упевненістю сказати, що високе положення в суспільстві в чималому ступені було його особистою заслугою. Значна частина нажитого ним майна була головним тому підтвердженням. Трохиму Будилу належала помісна земля при селі Андріївці, яку він деякий час здавав селянам, а також невеличкий маєток в аристократичній частині села Кам’янського. Крім цього, в його власності знаходився особняк, що розташовувався на Нижньо-Володимирській вулиці міста Києва (побудований у другій половині XIX століття і виконаний в стилі пізнього класицизму цей будинок, на жаль, був знесений вже в 30-і роки XX століття). Крім того, до 1917 року за сім’єю Будила значився мануфактурний магазин, що знаходився в рідному селищі Трохима Федоровича. Юридично він належав його першій дружині, яка походила зі збіднілого польського шляхетського роду.

Можна сказати, що Будило любив жити “на широку ногу”, нітрохи не поступаючись багатьом “буржуа” того часу, про що красномовно свідчать щоденникові спогади його старшої дочки. “Сидя въ высокомъ готическомъ тронномъ кресле, отецъ походилъ на какого-то римскаго правителя” – писала вона. Крім того, описуючи одну з загублених в кінці XX століття фотографічних карток із зображенням Трохима Федоровича, його правнук припустив, що Трохим Федорович був людиною суворих правил. Вільна поза і трохи зневажливий погляд, за словами його нащадка, не в силах були приховати в ньому презирливе ставлення до “світу цього”. За словами нащадків, не терпів Будило і злидні, в яких перебувала тоді велика частина населення Російської імперії. Мабуть позначалася давня козацька кров. Адже відомо, що бідність у козаків, які жили на своїх споконвічних землях, в старі часи вважалася ганьбою, а жебрак козак в очах товаришів був чи не грішником.

На пікніку 1911 р.

Можливо тому в маєтку Трохима Федоровича завжди панувала урочиста, навіть хвилююча обстановка. У Недільні свята маєток Будил прикрашався граціозними павичами з віялоподібними хвостами смарагдово-золотистого кольору. А невеликий яблуневий сад на задньому дворі був улюбленим місцем білого папуги, подарованого Трохиму Федоровичу Будило польськими родичами дружини. За словами дочок, їх батько був сильно здивований, коли дізнався, що папуга навчений співу польською мовою. “Lili lili laj, wielki Krolewicu, lili lili laj, niebieski Dziedzicu …” – завчено повторювала дивовижна птиця. Нерідко в будинку Будило приймали гостей. Інкрустований дубовий комод у вітальні і бронзові свічни, які стояли на ньому нескромно вказували гостям на високе матеріальне становище господаря. При цьому недбало розставлені оббиті червоним оксамитом крісла спонукали до легкого і простого спілкування.

Варто сказати, що і в самому Кам’янському і в його околицях взагалі було щось таємниче. На вулицях завжди було багато квітів: білі акації, мальви, жоржини. В аристократичній частині села – дорогі особняки з блакитними витіюватими фонтанами, виготовленими в Варшаві. У раковині парку грали музиканти, а в красивому будинку театру трупа давала вистави. Неподалік стояли побудовані з жовтої, так званої черкаської цегли, холодний стрілчастий готичний костел, лютеранська кірха, дві синагоги і православний Свято-Миколаївський собор, і, звичайно ж, знаменитий яхт-клуб. У гімназіях в той час вивчали есперанто, французьку, польську, німецьку, російську та церковно-слов’янську мови. Також викладали в гімназіях Закон Божий, природну історію, математичну географію, математику, педагогіку, словесність, гігієну, рукоділля і багато іншого.

 

 

Вистава в народній астудиторії, 1914 р.

Взагалі кажучи, високий рівень життя в Кам’янському був викликаний низкою історичних подій. В першу чергу позначився бурхливий економічний розвиток Наддніпрянщини в другій половині XIX століття, після спорудження Катерининської залізниці. З історії села відомо, що в 1887 році з Праги на береги Дніпра було переведено Південно-Російське Дніпровське Металургійне Товариство, акціонерами якого були бельгійські, польські та французькі промисловці, після чого в село стали прибувати кваліфіковані і некваліфіковані робітники з різних губерній, і населення села стрімко почала зростати. А в лютому 1889 року була приведена в дію перша доменна піч заводу, і деякі цехи почали свою роботу.
Безумовно, таке середовище не могла не вплинути на характер і світогляд Трохима Федоровича. Не дарма нащадки кажуть, що він був людиною непересічною, з примхами, властивими звичайно “багатіям”. Не забував Трохим Федорович і про свою улюблену дружину. Не привчений відмовляти, він нерідко балував її незвичайними подарунками. Але ж вона, як справжня аристократка того часу, мала репутацію великої модниці. Одного разу, наприклад, він подарував дружині невелику мавпу, яка з радістю була прийнята нею в якості незвичайної домашньої тварини. Цей момент був навіть відображений спеціально запрошеним фотографом.Члени Кам’янського товариства есперанто на ступенях народної аудиторії, 1914 р.

Що ж до справ, пов’язаних з прибутком, то за словами нащадків, Трохим Будило був завжди непередбачуваний, проте на рідкість везучий. Відомо, що 7/III-1912 разом зі своїм родичем і співвласником Климентієм-Йосипом Йосиповичем Стефанським він заклав землі при селі Андріївці. А на гроші, виручені від швидкого продажу Київського будинку й маєтку в Кам’янському, придбав акції Бакинського нафтового товариства, які тоді випускалися номінальною вартістю 100 рублів. Після вкладення грошей в цінні папери подружжя Будил переїхало жити в місто Баку.

Кавказький журналіст І. Євлахов, описуючи особливості Баку тих часів, вірно підмітив: “Я воображаю Баку коммерческимъ человекомъ по призванію, съ серьезной физіономіей, онъ всемъ существомъ своимъ погруженъ въ расчеты”. Дійсно, на капіталістичному ринку в той час йшла велика гра за володіння бакинською нафтою, а промисловість, яка розвивалася, накладала відбиток на всі сфери діяльності міського життя, зумовлюючи територіальне розширення бакинського “амфітеатру”.

Ось чому вже в кінці XIX століття щільність населення центральних “буржуазних” кварталів виявилася дуже високою, і резерви вільних земель вичерпалися. Тому ті, хто приїжджали в Баку на початку XX століття, часто були змушені обживатися в районах з менш розвиненою інфраструктурою. Одним з районів, де почався бурхливий розвиток лише з настанням нового XX століття, був Завокзальний район. Там і придбав непоганий двоповерховий будинок Трохим Федорович. Так Завокзалля стало основним притулком Будил. При цьому за розповідями родичів, більшу частину часу родина тоді проводила в районі Олександрівської набережної.

Зі статті К.Ібрагімова “Бакинська набережна” відомо, що вже на початку XX століття набережна завдяки торговому порту, який займав “первое место среди всехъ русскихъ портовъ не только Каспійскаго, но и Чернаго и Балтійскаго морей” була найбільш жвавою частиною міста. Згідно Ш.С.Фаттулаєву, при розширенні берегової смуги там був створений чудовий бульвар. Навпаки бульвару за проектом громадського інженера М.Г.Баєва були побудовані розкішні купальні. З набережної в отворах і крізь зелень вони відкривалися у вигляді легкого, витонченого літнього палацу. У пресі тоді писали: “Такой красивой и обширной постройки на воде не имеется нигде въ Европе, если не считать Ниццы”.

 

Акція бакинського нафтового суспільства, 1915 р.

Взагалі, незважаючи на розмірений спосіб життя в Кам’янському, до якого звикла сім’я Трохима Федоровича, кавказьке “місто вітрів” на диво всім припало до вподоби. Вигнутий півмісяцем солоний берег Каспійського озера радо прийняв нових жителів. Трохим Будило за короткий термін навіть освоїв професію бухгалтера і деякий час служив в кредитному банку. Сім’я будувала грандіозні плани, щасливе життя мільйонера уявлялось Трохиму Федоровичу. Однак, через кілька років, дружина Трохима Будила несподівано і раптово померла від сухот. Розпачу чоловіка не було меж … Оговтавшись згодом від горя, Трохим Федорович усвідомив всю тяжкість сімейних турбот, які випали на долю його дружини. Тому щоб хоч якось зберегти положення, Трохим Будило взяв у дружини бакинську німкеню, яка, як йому здавалося, могла підтримати порядок, не порушуючи звичний сімейний уклад. Про прислугу ж в той час неможливо було і помислити, зважаючи на придбаних нафтових акцій, що обіцяли прибуток лише в майбутньому. Проте, нова, ще більш страшна трагедія не змусила себе чекати. Уже в 1917 році Будильський будинок було відібрано більшовиками, сім’я, що складалася з 13 чоловік, була виселена на вулицю, а двоповерхова будівля стала гуртожитком солдатів робітничо-селянської червоної армії.

Так Трохим Будило, наділений природою незвичайним розумом і проникливістю, після революції був майже розорений. А до 1918 року справи його зовсім занепали. І без того незавидне становище посилила хвороблива пристрасть Трохима Федоровича до вина. Кілька років, прожитих ним в очікуванні змін в політиці нової влади, не принесли належного результату, і одного разу він зник … Подальша доля його, на жаль, невідома. Лише сімейний переказ свідчить про те, що він кудись пішов з циганським табором … Проте, з розповідей старшої внучки Трохима Федоровича було з’ясовано, що, незважаючи на яскраво виражені якості сім’янина, її дід був досить волелюбний, а в прийнятті рішень – стрімкий. Піддавшись чуттєвому пориву, він з легкістю міг показати свою буйну вдачу і, дійсно, здатний був піти з циганами. Однак не варто забувати той факт, що після революції цигани автоматично приписувалися до бідноти. А, як відомо, червона армія бідноту не чіпала. Саме це багато в чому дозволяло кочовому народу сподіватися на еміграцію в країни Європи, Китай і США. Тому іноді до них приєднувались колишні міщани, представники купецтва і навіть ховалися від переслідування більшовиків вчорашні дворяни. А значить, немає ніяких сумнівів в тому, що Трохим Будило, будучи відкритим противником нової влади, заради майбутнього своїх дітей міг вчинити подібним же чином. При цьому з щоденникових записів однієї з його дочок відомо, що, будучи німкенею, їх мачуха володіла досить кепським характером і не відрізнялася особливими манерами і тактом. У дитинстві маленькі дівчатка помилково вважали, що саме це стало причиною відходу батька з сім’ї. Однак подорослішавши, вони зрозуміли, що батько, швидше за все, просто намагався відвести від них біду. Звинуватити ж Трохима Федоровича в безвідповідальності навряд чи можна. На думку родичів, він не залишив би своїх нащадків, коли б достеменно знав, що вони будуть не здатні вирости без його безпосередньої участі. Але, не дивлячись на сімейний переказ про дивне і страшне зникнення Трохима Федоровича, не варто відкидати версію про те, що розореного і пригнобленого новим політичним режимом не відбувшогося мільйонера просто розстріляли. Зі зникненням Трохима Будила його друга дружина, всупереч благання і прохання родичів, які ще сподівалися на зміну влади, передати їм вцілілі після революції документи і боргові векселі, навідріз відмовилася, тим самим вирішивши долю його дітей на той момент не кращим чином. З незрозумілих причин вона також відкинула прохання повернути основні пам’ятні сімейні фотокартки, чим зганьбила пам’ять про себе в очах усіх наступних поколінь Будил.

У Трохима Федоровича залишилося 11 дітей. Всі вони народилися в першому шлюбі. Однак через те що рід надалі розпався на кілька гілок і стрімко почав втрачати пряму спорідненість по чоловічій лінії, про долі багатьох з них, на жаль, нічого не відомо. Деякі нащадки Трохима Будила сьогодні носять такі прізвища, як Гордієнко, Мазур, Литовченко, Бурак, Положенцеві (Polozenec), Бухтіярови.

ПОХОДЖЕННЯ ПРІЗВИЩА БУДИЛО

Не дивлячись ні на що, фамільне прізвисько Трохима Федоровича мимоволі будить у свідомості його нащадків пам’ять про нього і його предків, так само про життя вільних козаків, запорізьких черкасів. Прізвище Будило є відлунням прадавніх легенд, пов’язаних з дніпровськими річковими порогами, які вперше згадував ще Геродот в V столітті до н.е. У X столітті візантійський імператор Костянтин VII Порфірогенет (Багрянородний) в своєму історико-географічному трактаті “De Administrando Imperio” вперше повідомив назви цих порогів. Пізніше один з них під ім’ям “Будильський” або “Будило” був згаданий в так званій “Книге Большому Чертежу” (XVI-XVII ст.) Івана Грозного. При цьому якщо в КБЧ цей поріг іменується “Будилою”, то в трактаті Багрянородного він носить назву “Ессупі”, що, однак, зі слів автора, по-російськи і по-слов’янськи означає “не спи”. Те, що назва “Ессупі” має індоєвропейський корінь, сумнівів немає, проте стоїть попереду голосна, яка виступає в ролі “заперечення”, прямо вказує на іранське походження назви. Найімовірніше, пояснення імені порога або осмислення його Багрянородний прийняв за саму назву. У будь-якому випадку, поріг Будило, як і всі інші дніпровські пороги, має давню історію і, безумовно, безліч легенд, народжених часом. “Скіфська історія” (1692 р.) А.І.Лизлова говорить: “порог Будило назван по тому, яко некий спящий казак, спускающийся в лодке с порога Волнега, на этом месте пробудился”. Згідно з іншою легендою, поріг Будило назвали так тому, що він був своєрідним маяком. У козаків в тому місці був аванпост з вежею-вишкою, на якій дозорні при наближенні ворога запалювали вогні, тим самим передаючи звістку наступним дозорним. Так по ланцюжку сигнал доходив до основного табору, і ворогам не вдавалося застати козаків зненацька. Звідси і назва “Будило”.

 

Назви дніпровських річкових порогів. Фрагмент карти Джона Лоджа, 1769 р.

Тим не менш, це всього лише легенди, які не пояснюють символічність назви Будильського і інших порогів, що мали особливе значення для самих козаків. Людям сучасного прогресивного світу дуже важко зрозуміти деякі реалії світу природного, традиційного. Те, що для сьогоднішньої людини не має ніякого значення, нерідко представляло щось сакральне для його предків. Щоб це зрозуміти, необхідно згадати структуру самого військово-чернечого братства запорізьких козаків. Справа в тому, що спочатку Запорізька Січ відповідала не прикордонному гарнізону, а релігійному православному ордену з широкими повноваженнями. Згідно з дослідженнями Р.В.Багдасарова, низове козацтво, подібно структурі лицарських католицьких орденів, було пов’язано потрійними узами: Громади, Віри і Покликання. Але на відміну від Compagnonnage духовно-лицарських орденів Заходу, які взяли форму будівельного цеху, Запорізька Січ мала структуру вівчарського кочовища. Тому степ для запорожців замінив командорію; могили і фігури – сторожові замки; острови і Дніпровські лимани замінили скити і монастирі. Стати ж “істинним козаком”, на думку Багдасарова, міг не кожен. Для кандидатів в “степові лицарі” існувала особлива система відбору, яка включала в себе різні випробування. Тому за часів запорізьких козаків існування на Дніпрі дев’яти порогів: Кодацького, Сурського, Лоханського, Звонецького, Ненаситецького або Дід-Порога, Волнігського або Внук-Порога, Будильського або Будила, Зайвого та Вільного, дали привід до виникнення переказу про їх послідовне подолання новиком (кандидатом). При цьому останній поріг іноді називали “гадючий”, що вказує на древній ініціатичний символ Змія, якого повинен був здолати лицар. Крім того цифра 9, відповідна числу ангельських сил в Небесній ієрархії, позначала дев’ять стадій богоуподоблення, які проходив січовик на своїй військовій ниві. Однак смисловий акцент ставився не стільки на спуску вниз по Дніпру, скільки на приборканні власних пристрастей і подоланні подвійності свідомості за допомогою участі в бойових діях проти ворогів Православної Віри, заради чого запорожці, власне, і виходили в Чорне море. “Щоб кандидату бути визнаним за істинного козака йому потрібно було переплисти Дніпровські Пороги і, таким чином, побувати на Чорному морі, подібно до того, як мальтійські кавалери для досягнення вищого звання в своєму ордені зобов’язані брати участь в своїх караванах, тобто битися на галерах проти невірних” – розповідав П’єр Шевальє ще в 1663 році.

У зв’язку з цим стає зрозумілим найголовніше – символічне смислове значення прізвиська Будило, мабуть, не випадково дісталося предку Трохима Федоровича. Справа в тому, що в роду існує переказ про якогось запорожця, подолавшого дніпровські пороги. Можливо, давнє родове прізвисько дійсно відноситься до подвигів січовика, однак про це, на жаль, неможливо знайти будь-які документальні відомості. У будь-якому випадку, нащадки Трохима Будила мимоволі усвідомлюють свою приналежність до стародавнього козацтва, що, безумовно, накладає своєрідний відбиток відповідальності за життя майбутніх поколінь. Саме тому в деяких сім’ях досі розвинена домашня освіта, за програмою якої дітям з малих років прищеплюється почуття поваги до предків, а вивчення історії Вітчизни починається з вивчення історії свого роду”.

Глава “ЖИТТЯ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ” з книги “Бухтияровъ Родословецъ” https://likorg.ru/post/zhizn-odnogo-cheloveka?fbclid=IwAR1y46CLhMR45wWeU2LTM-jxJIJUO2JGf_iMjRiABtt_ixnhBuwmm2TmYSc